Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 90

Петрусь надовго замислився, але не відповів, бо не було нічого, анічогісінько, про що би він мріяв. Але йому спало на думку нове запитання:

— А що таке надія?

— Не знаю!

— Скажи!

— Ти однаково не зрозумієш!

— Я постараюся, обіцяю… — ці слова пролунали якось несподівано щиро.

— Надія є тоді, коли ти майже впевнений, що мрія здійсниться, — відповів голос майже розгнівано.

— Е-е-е, — хлопчикові пояснення не сподобалося.

— Бачиш он ту зелену галявину перед нами?

Галявину Петрусь бачив.

— А що таке «зелена»? — наївно запитав він.

— То ти навіть цього не знаєш?! Ні, ви лишень подивіться! Послухайте, це дитя не знає, що таке мрія, прагнення, надія. Я намагаюся йому пояснити, а він мені раптом заявляє, буцім не знає, що таке «зелена». І як йому, до біса, пояснити, що таке колір? Я ж бо лише маленьке Зневажене Прагнення, а не якийсь там ван Гог чи ще якийсь Рембрандт! Усім відомо, що таке «зелений», «жовтий», «блакитний». Глянь на дерева — вони зелені, подивися на небо — воно блакитне, глянь на сонце — воно жовте!

— Про що це ти розповідаєш? — занепокоївся Петрусь.

— Про кольори, братику, про кольори.

— А що воно таке — кольори?

— Оце поговорили! — пирхнуло Прагнення. — Ні, так теж можна жити. Не переймайся. Найгірше, що тебе спіткає, це те, що ти не отримаєш водійських прав. Раніше навіть телебачення було чорно-білим. От тільки через це людина стає трохи біднішою, розумієш?

— Дивно, — Агата глянула з-над книжки на зосереджену Магду. Принаймні такою вона їй здавалася. — Дивно, — повторила. — Бувають ситуації, коли людина не бачить кольорів і навіть сама про це не знає. Або не хоче бачити, переконує себе, що кольори не існують, і живе собі в такій сірятині, яка хіба що інколи стає трохи світлішою або зрештою перетворюється на чорне болото. Ти й не повіриш, але я це знаю дуже добре, бо говорю про себе. У тебе тут так світло й чисто. Звісно, ти не сама облаштувала цю кімнату. Якби ти визирнула у вікно, то побачила б по той бік вулиці мій дім. Моя кімната така сама чорна, як і я. Ця дурна казочка дещо мені підказала. Бо я теж не бачу кольорів. Не бачу, бо не хочу. Якби ти розплющила очі, то побачила би дівчину в чорному вбранні. «Чорний — це теж колір», — скажеш. Звісно, та в моєму випадку чорне — це те, що в мене всередині. Бо я… Скажу коротко: я така є. І не замислююся над цим. Коли хтось хоче дошкулити, то обзиває мене «емо». Узагалі ми всі емо, просто одним стає мужності це показати, а іншим — ні. І що це значить «емо»? Те, що в нас є почуття? Певне, що є. Може, у декого навіть більше, ніж в інших. Розумієш, що я маю на увазі? Із цими почуттями виходить дивно. Бо і в Клаудії вони є, і в Агнешки, і в Зоськи, і в мене. Та коли над цим замислитися, то виходить, що це геть різні почуття. Важко їх навіть порівнювати. Цікаво, чи почуття пов’язані з людиною? Ні, це, мабуть, характер. Але якщо взяти стосунки, приміром Клаудії, то її подружка — це Агнешка, а не ми із Зоською. Проте саме нам довелося якось залагоджувати цю справу. І де тоді була Агнешка? Якби довелося чекати, що вона когось врятує, то все людство б вимерло. Дивно, бо я цю Клаудію навіть не люблю. Так чи сяк, вона мені не подруга. І мабуть, ніколи нею не буде. І все-таки я її приручила…