Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 85
Малгожата Гутовська-Адамчик
Їй не хотілося вдавати кращу, ніж вона була насправді. Прохати пробачення, щоб їй дали ще один шанс. Звідки їй узяти таку купу грошей? Витратити сотню — це вам не заробити стільки само. Позичити немає в кого. Зрештою, як би вона потім повертала ці гроші? Прийшла додому, сіла на дивані й подумала, що все це схоже на телесеріал: не варто чекати, бо однаково відомо, чим усе закінчиться. І її це зовсім не цікавило.
Зоська посварилася з Агатою й не помітила, коли Клаудія вийшла від Магди. Агата була переконана, що Клаудія мусить сама їсти кашу, яку заварила, зрештою, нічого поки не сталося. Зоська заявила, що переслідування, навіть якщо на
— А чому саме я? — розсердилася Агата. — Я її взагалі не перетравлюю!
— Не ти, а ми.
— А чому ми?
— Бо захищати того, кого любиш, дуже легко, — уперто правила своєї Зоська.
— Вічно ти зі своїми сентенціями! Крім того, я навіть не знаю, що мені робити. Я ж не переконуватиму їх, що на цих кадрах я, бо всі й так бачили, що на них вона!
— Але ми можемо піти до неї й сказати, що…
— Що?
— Що вона залишається нашою подружкою?
— Вона ніколи не була нашою подружкою! Ми просто ходимо до одного класу.
— Щось вона задовго там сидить, тобі не здається? — сказала Зоська, маючи на увазі, що Клаудія повинна вже давно йти додому.
Так і не переконавши Агати, Зося зрештою пішла сама. Від 6-ї вулиці до 4-ї недалечко, тож вона навіть не встигла вигадати, що скаже. Старий, ще довоєнний будинок виглядав так, ніби тут ніхто нічого не ремонтував, і справляв гнітюче враження. У кожному вікні різні рами, тиньк обдертий, у палісаднику безлад, на подвір’ї купа мотлоху й сміття, розвішана білизна, яку хтось забув зняти чи не з минулої весни. У під’їзді смерділо, а на сходах хтось повикручував лампочки. Добре, що надворі ще було видно, інакше Зоська не наважилася б зайти досередини. Дівчина боязко подзвонила у двері. Ніхто не відповів. Подзвонила вдруге. І вже збиралася піти, але їй здалося, що всередині почувся якийсь звук. Тож вона почала наполегливо дзвонити. І стукати в двері.
— Я звідси не піду, чуєш? — рішуче сказала Зося. — Нині ти мене так легко не позбудешся. Стоятиму тут доти, доки ти не відчиниш! Або залізу через вікно!
Нарешті Клаудія відчинила.
— Чого так грюкаєш? Щось сталося?
— Можна ввійти?
— А треба?
— Ти була в Магди?
— А що? Заборонено?
— Ні.
— Чого тобі треба? — Клаудія не впускала Зосі досередини.
— Чаю зробиш?
— А тут тобі що, кав’ярня?
— Я знаю, що тобі байдуже, але мене це ніяк не вразило. Ну, оте на
— Припустімо, я тобі повірю. І що це змінює?