Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 83

Клаудія вийшла з кабінки й докірливо глянула на них. Проте її погляд не справив на дівчат найменшого враження. Ніхто тут нікого не жалів, не втішав, не хотів дошукатися правди. Вони просто розважалися. За чий рахунок — то вже інша справа. Зате погигикати можна.

Перш ніж він устиг подумати про це, почув тихий, лагідний шепіт, що долинав начебто з-під листочка поруч.

— Сапфірова надія, рубінове бажання, бірюзові мрії…

Петрусь підняв листок, який видався йому важчим, ніж мав би бути звичайний сухий кленовий листочок, але під ним нічого не виявилося. Зате голоси, схожі на відгомін колишніх розмов, залунали знову дуже виразно.

— Я вас не боюся! — вигукнув малий трохи боязко. — Мамо! — пошепки покликав він про всяк випадок.

— То й чудово! — озвалося щось у нього в кишені.

Петрусь обережно зазирнув туди, але кишеня була порожня!

— Хто це говорить? Хто ти? — хлопець сам не знав, чого хотів би довідатися насамперед.

— Це я. Мене звуть Прагнення.

— А що таке Прагнення? — хоча Петрусь і знав чимало казок, та в жодній не зустрічалося це слово.

— Це почуття, коли дуже чогось хочеш. Коли в тебе є мрія, і ти відчуваєш, як чудово було би, якби те, про що ти мрієш удень і вночі, несподівано збулося.

Петрусь нічого не розумів.

— Прагнення — це передчуття радості, задоволення, яке розливається всім твоїм тілом, коли мрія збувається.

— А що таке мрія?

— Ти й цього не знаєш? — голосок у кишені, здавалося, був трохи роздратованим. — Мрія — це колька в шлунку, хмари в голові, це сплетені долоні, безсилля й очікування, і думка про щасливий кінець.

— Нічого не розумію.

— Подумай, що ти відчував, коли дуже чогось прагнув?

— Але чого саме?

— Ну, не знаю… Дитячої залізниці? Книжки? Велосипеда? Навіть зараз мусить бути щось, про що ти мрієш, чого прагнеш, подумай лишень.

— Я тобі скажу, як воно є! — Клаудія несподівано припинила читати. — Може, це не книжка й не велосипед. Узагалі не річ, яку можна купити. Скажу тобі, що почуваєш, коли прагнеш вирватися з павутини, у якій сама заплуталася. Спершу було навіть класно. Вона мені так подобалася, завжди при грошах, скаже — як відрубає, а ще предки такі, що ого-го. «Супер! — думала я. — Я теж буду така! Із нею в мене теж вийде. Я стану іншою». Спершу все було нормально. Усе, наче в якомусь таємному товаристві: свічки, присяги, розмови, сигарети, пиво, спільні походи до міста й усяке таке. Я думала, що коли буду з нею, то мені пощастить. Як саме, у чому саме — невідомо, але тоді мене це не хвилювало. Нас було кілька дівчат. І тоді вона собі обрала одну й почала її переслідувати. Абсолютно без причини. Вигадувала про неї різні дурниці, висміювала її одяг, наказувала нам надсилати їй есемески, мовляв, недовго їй залишилося, що ми за нею стежимо, що хтось за нею спостерігає. Начебто така собі забава, але та дівчина запанікувала й наковталася якихось таблеток. Був допит, тобто нас викликали до директорки. Але ніхто нічого не сказав. І тоді наша головна наказала нам підписати таку обітницю, що ми її в усьому слухатимемося. Кров’ю підписати. Що ми ніколи нічого про це не бовкнемо. Інакше з тією, хто викаже, станеться те саме. Знаєш, як важко навмисне порізати собі пальця? У мене ніяк не виходило. Я бігала по будинку й шукала голки, якою можна вколоти палець. Навіть трохи смішно було. А потім була друга дівчина. Посеред року предки її перевели до іншої школи. Я собі подумала: блін, це вже не смішно! Хотіла щось зробити, але не знала, що саме. Не було з ким поговорити. І ще я трохи боялася, що вона й зі мною вчинить так само. Коли беруться за тебе, якось стає не до жартів. Не знаю, але чомусь мені здається, я розумію, що це звучить дивно… Але в неї такі дивні очі. Ніби вона весь час під наркотою. Я боюся. Мені справді страшно. Вона ненормальна. Повна психопатка.