Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 84

— Дуже вам дякую, — почувся голос пані Аліції, а тоді Клаудія побачила, як жінка, замислившись, кладе слухавку на важелі.

— Я вже закінчила, — дівчина силкувалася говорити своїм звичайним тоном і, не чекаючи на відповідь, попрямувала до виходу.

— Клаудіє! Можна тебе на хвилинку?

Можна, але навіщо? Невже Магдина мати теж вирішила докинути свої п’ять копійок? Може, їм усім краще домовитися з нею? «Вам теж хочеться мене повиховувати? Будь ласка, але наступного місяця. Бо в цьому в мене вже все зайнято».

Але вона повернулася. Її вираз обличчя аж ніяк не свідчив про смиренність, навпаки. Вона була затята, сердита, ладна вибухнути будь-якої миті.

— Телефонувала твоя класна керівничка.

Клаудія байдуже кивнула головою.

— У тебе проблеми в школі?

— Щось таке.

— Серйозні?

— Достатньо. Зрештою, не знаю. Може, мене навіть виключать.

— Чому?

— Бо так роблять з покидьками.

— Хто тебе підтримає?

— Підтримає? А що це таке?

Вона знала, що опинилася сама. У цьому не було найменших сумнівів. Директорка, певне, уже подзвонила до матері, тому першим пунктом програми буде скандал. Потім виключення зі школи, потім знову скандал. Мати жбурлятиме в неї всім, що під рукою опиниться, і репетуватиме, називатиме злодійкою й шльондрою. І матиме рацію. Звичайно, вона знову матиме свою чортову рацію, бо Клаудія просто гівно, нічого не варте, усе це правда. За школою їй анітрохи не шкода. Ця чи інша, скрізь однакове болото. От тільки звідки взяти вісімсот злотих? Вони й так ледве кінці з кінцями зводять. І що їй тоді на думку спало? Перед ким вона хотіла похизуватися? Перед Агнешкою? Нічого собі! Довелося би, певне, на Марс полетіти, щоб справити на неї враження. Авжеж, було класно. Так приємно, коли в кишенях повно грошей, коли бачиш погляд офіціанта, якому залишаєш двадцять злотих на чай. Ото він і почав відразу вклонятися. Або та продавчиня в крамниці з білизною. Та, що наказала залишити в заставу вартість ліфчика. Вони собі поміряли, та однаково нічого не купили. Нарешті вона почувалася так, як Агнешка. Бодай трохи. «Сотня? Які проблеми!» Але для неї це завжди було проблемою. Будь-які гроші, що їх збирали в школі, коли скидалися на щось, будь-який похід до кіно. Вічно мати очі витріщала: «Що? Знову? Ти що, шкіру з мене здерти хочеш?» Вона не хотіла ні з кого здирати шкіру, хотіла бодай раз відчути себе вільною, розслабитися, могти когось пригостити, веселитися до знемоги, купувати, а не красти. Не їсти очима вітрини крамниць. Забути про все це.