Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 77

Клаудія, яка очікувала, що подруга почне її відразу в чомусь звинувачувати й заздалегідь приготувалася захищатися, тепер не знала, як поводитися.

— Що відбувається? — обережно спитала вона.

— А ти справді не знаєш? — голос Агнешки був холодний і гострий мов сталь.

— Ти ж не гніваєшся за те читання? У мене справді не було виходу!

— Ти належиш мені, — говорить вона якось дивно. Від її тону Клаудія аж холоне. — Ти моя рабиня. Забула?

— Ні, але…

— Ти присягалася, тож маєш робити лише те, що я від тебе вимагаю!

— Агнешко, послухай, є проблема…

— Яка?

— Ці бабки.

— Які ще бабки?

— Ну, ті, що ми витратили в «Аркадії». Я мушу їх віддати.

— Кому?

— Це із класу гроші були. На квитки.

— І ти думаєш, що мене це обходить?

Клаудія знала цей тон. Агнешка не жартує, говорить абсолютно серйозно.

— Допоможи мені… — шепоче Клаудія. — Я мушу їх до завтра зібрати, бо мені кінець.

— До завтра? А чого так терміново?

— Я мушу купити ці квитки. Допоможеш мені?

— Ти витрачала, я думала, що вони твої.

— Ти ж мене знаєш, у мене ніколи немає грошей.

— Їдь до «Променаду», ти вже знаєш, як це робиться. Вечір або два — і все повернеш, — безжально каже Агнешка.

— Але я не хочу… — ледь чутно шепоче Клаудія.

— До всього ти ще й вештаєшся із цими… «Мені треба йти почитати»! Ти що, з дуба впала? Маєш виконувати мої накази. Мої й лише мої. Зрозуміла?!

— Дай спокій, Агнешко. Зглянься… — Клаудія ще намагається безуспішно домовитися, але вона знає, давно знає, що ця забава перестала бути забавою.

— Ти кров’ю підписала! — долинають до неї вже здалеку ці дурниці.

Додому вона не повертається. Ще зарано. Мати зараз причепиться. До школи теж немає чого потикатися. Найпростіше поїхати до центру. Ніяково самій, але краще вже це, ніж материні нарікання й чергова брехня, що уроки знову скасували.

Крім того, вона вперше розуміє, що розважаючись з Агнешкою, наробила купу дурниць і тепер не знає, як із цього виплутатися. Те, що після чотирьох банок пива здається класною забавою, на тверезу голову виявляється кошмарною пасткою. Агнешка із грішми не допоможе й не зглянеться через ту іншу справу. Клаудія пам’ятає, як кільком зацькованим нею дівчатам довелося змінити школу. Сама Агнешка незлецьки розважилася. Тепер видно, що для Агнешки винятків не буває.

Клаудія почувається останньою нікчемою.

Наступного дня перед сніданком він тихенько вислизнув надвір і подався прямісінько до Забороненого Місця. Заборонене Місце було частиною саду біля вузької щілини в паркані. Батьки завжди застерігали його від цього місця. Зрештою, Петрусь ніколи ним особливо не цікавився. Зазвичай у нього було стільки різних занять, що малий не звертав уваги на нецікаві колючі кущі, де можна було поранитися або роздерти одяг.

Аж до вчорашнього дня.

Пригадавши собі про зарослі, хлопчик вирішив заховатися між густими, порослими дрібним листям гілками. І лише тоді спокійно заснув. Рано-вранці Петрусь прокинувся із думкою про захопливу пригоду, яку він запланував до найменших подробиць.

Ховатиметься доти, доки батьки не пообіцяють йому, що він ніколи-преніколи не повернеться до школи. Петрусь не подумав, як він їх переконає. Поки що найважливіше було заплутати сліди. Зайняті домашніми справами батьки не затримали малого у дверях. Ніхто його не зупинив, і схвильований Петрусь, наперед смакуючи пригоду, попрямував до Забороненого Місця. Протискаючись своїм худеньким тілом між кущем і парканом, він почув по той бік, що хтось тихенько стогне й кличе його.

Спершу він трохи перелякався, але голос не був сердитим, радше… Петрусь не знав, як назвати це почуття, бо ніколи не зазнав смутку. Зацікавлений, він розгорнув гілки. Кущ нізащо не хотів пропускати хлопчика на той бік, тому малий насилу протиснувся у вузьку щілину між штахетами й опинився у здичавілому саду, який оточував напівзруйнований будинок.