Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 79

І все-таки Клаудія не могла наважитися. Не хотіла, щоб увесь тягар ліг на нього. Вона дасть собі раду сама. Обоє стояли у дверях, дівчина з ніжністю дивилася на нього. А Марцін продовжував тримати в руках свої цукерки й дивився на неї поглядом відданої, наївної дитини. Вона ніколи не думала, що так до нього звикне. Що їй бракуватиме Марціна. Що цей хлопець із дитинним обличчям, власне, велика дитина, посяде таке місце в її серці. Він нічого від неї не вимагав. Хотів лише проводжати її додому, крадькома несміливо поцілувати, дати списати домашню з математики. Усе це було таким приємним і невинним. Іноді він навіть дратував її своєю непристосованістю. Але поруч з іншими, усіма тими типами із брудними нігтями, несвіжим подихом, тими, кого цікавив виключно секс, Марцін був просто несподіванкою. Нічого не вимагав, просто радів її присутності. Радів уже тому, що вона поруч.

І от тепер вона зробить йому боляче. Хоча їй так цього не хочеться. Але немає на те ради. Клаудія добирала слова, які закінчать усе раз і назавжди, не завдаючи нікому зла.

Впустила його до кімнати. Марцін сидів на дивані й дивився на Клаудію захопленим поглядом.

«Нічого із цього не вийде! Нічого не вийде! — стугоніла в голові одна-єдина думка. — Ані тепер, ані будь-коли! Забудь, дитинко! Я лиха! Лиха! Я просто жахлива! Ніщо мене не врятує!»

Вітер повіяв сильніше й підхопив зів’яле листя. З острахом, змішаним із цікавістю, Петрусь обережно заглиблювався в сад. Перед будинком, чиї позбавлені шибок вікна відкривали закіптюжені стіни, на низенькій лавці сиділа стара жінка в плащі й складала букет із квітів, назв яких Петрусь не знав.

— Я на тебе чекала, — заговорила вона, не зводячи очей із квітів.

Хлопчик не відповів на привітання. Вона ж не могла на нього чекати, бо зараз він має бути в школі, хвилину тому Петрусь і сам не знав, що опиниться тут.

— Що має статися, те й буде, — додала вона, наче відгадавши його думки.

— А що має статися? — сміливо запитав хлопець.

— Цього ніхто не знає…

Петруся дратувало те, що жінка висловлювалася так загадково. Досі ніхто з дорослих так із ним не говорив. Усе йому пояснювали довго й терпляче, доки все не ставало зрозумілим. Він вирішив повернутися на той бік і продовжувати, нудьгуючи, вичікувати у своїй колючій криївці, доки батьки, як завжди, не пообіцяють йому все, чого він вимагає. Петрусь озирнувся, але не побачив стежки, якою прийшов сюди!

— Можна було відразу здогадатися! — сердито вигукнув він.

— Про що саме? — старенька нарешті перевела погляд із букета на хлопчика й пильно зазирнула йому в очі.

— Негайно віддай мені мою стежку! — зажадав він.

— Твою стежку? — жінка дивилася на нього з усмішкою, яка йому зовсім не подобалася.

— Я нею прийшов!

— І тому вона твоя?

— А тепер її немає!

— Може, вона є, але сховалася від тебе?

— Де стежка? Негайно відповідай!

— Не знаю. Ти сам мусиш її знайти.

— Стежка заросла, щоб я не зміг повернутися додому, а ти зла чарівниця!

— Бачу, ти знаєш чимало казок, — жінка не образилася, і це ще дужче розсердило Петруся.

— Але я не боюся! — Петрусь намагався й далі здаватися безстрашним. — Я ж бо знаю, звідки прийшов! Звідти! — показав він рукою. — Гадаєш, що я не зможу перестрибнути ці кущі? Зрештою, я можу крикнути, і мої батьки прибіжать сюди.

— Крикни.

Хлопець набрав повітря в легені й обернувся в бік свого дому, але з вуст не почулося жодного звуку.

«Невже я втратив голос?!» — Петрусь не на жарт перелякався.