Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 78

— Такий собі «Таємничий сад», — сухо мовила Агата. — Виходиш за паркан і потрапляєш до іншого світу. Іноді й у житті таке трапляється. Зі мною вже таке було. Одного дня ми з матір’ю переїхали сюди. Ой леле, вона аж пищала від захоплення. «Ах, як тут гарно, Вальді! Це справжній рай на землі!» Бла-бла-бла. Ти теж здивуєшся, коли прокинешся. Здається, ви десь на Волі мешкали, а тут раптом Анин. Шок, правда? Цікаво, чи пам’ятаєш ти щось до нещасного випадку? Класно було б усе забути. Заснути й прокинутися кимсь іншим. Почати все спочатку. Та як зробити, щоб інші теж забули? Проте ні, прокидаєшся й бачиш, що це знову твоє життя, те саме, від якого хотілося втекти. Це той кошмар, який триває щоденно від самого ранку. Їм здається, що ти повинна посміхатися. Так, наче того, що ти ходиш до гімназії, цілком достатньо! «Чому вона така похмура?! Уся в чорному, убралася, наче на похорон!» Я похмура. Мабуть, у мене є свої причини. Чому всі довкола постійно шкіряться? Мене від цього нудить.

Жодна із двох справ, які Агнешка доручила залагодити Клаудії, не була легкою, але обидві вдалося відстрочити за допомогою звичайної пачки паперових носовичків. Принаймні для початку, щоб виграти час і подумати. Зовсім нескладно вдати, наче ти застудилася. Один-єдиний телефонний дзвінок до школи — і грип готовий. Можна спокійно залишитися вдома.

Нині знову була її черга читати Магді, але ж вона не може заразити її нежитем! Це було б злісне порушення засад! Агата, на диво, зовсім не розсердилася, мовляв, добре, звичайно. Невже це та Агата, яка три дні тому лютувала й верещала? І раптом усе гаразд?

«Добре, ми все залагодимо». Вони так легко погоджуються? Жодних докорів? Жодного скандалу? Але вона про це більше не думала. У неї були інші проблеми.

А Марцін? Вона щось вигадає. Може, це справді хлопець не для неї? От тільки — що Агнешка може про це знати?

— Я прийшов довідатися, як ти, — сказав Марцін.

Простягнув руку з пакетиком цукерок «M&Ms». Таких, які Клаудія любила найдужче.

— А як я повинна себе почувати? — сухо запитала вона.

— Не знаю. Прийдеш завтра до школи?

— Мабуть, а втім, не знаю, — відповіла Клаудія.

Краще вже йому сказати. Зізнатися в усьому, викинути із себе все те, що сталося. Вразити його, виплакатися й згодом забути про все, що було. Може, він щось вигадає?