Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 63

— Ну ти даєш! — похитала головою Клаудія. — Що тут відбувається? Він тобі серйозно це купить?

— А ти як думала?!

— Я в шоці! Просто так?

— Просто так тобі хіба що по морді дадуть! — відповіла Агнешка й зареготала, задоволена своїм жартом.

— Тоді за що?

— Ну, зроблю йому дещо.

— Але як це? — тільки й змогла видушити Клаудія, але вона вже здогадалася, збагнула, у чому полягає цей обмін. — Не жартуй так, — кинула вона вже зовсім серйозно. — Де?

— Побачимо. Закладуся, що на паркінгу. Він без плаща, тож напевне на машині.

— Ти що, здуріла?! — Клаудія вже перелякалася не на жарт. — Ти ж не хочеш сказати…

— А що? Тобі не сподобалася кофточка? — Агнешка проказала це так легко, неначе йшлося про якісь дрібниці.

— Але ж це…

— Бізнес, просто бізнес.

— Ти можеш узяти гроші в старих! Можеш купити собі цю кофточку! — вигукнула Клаудія.

— Можу. Але так прикольніше. Адреналін. Знаєш таке слово? — відповіла Агнешка й посміхнулася. Злою, дивною, чужою посмішкою.

Чоловік саме виходив із крамниці з фірмовим пакетом у руках.

Агата зазирнула в щілину між опущеними ролетами й вікном, намагаючись роздивитися будинок Магди й вікно її кімнати. Там, як завжди, увімкнена маленька лампа, що стоїть на підвіконні, дає небагато світла й горітиме до ранку. Агаті здається, що вона побачила в кімнаті якусь тінь, але це лише гра її уяви. Вона ще трохи вдивляється в будинок, думаючи, що завтра там опиниться, і їй стає трохи шкода емоцій, які він викликав. Агата вважала його частиною свого кошмару й весь час чекала, коли крізь принесене звідти дзеркало до неї прийдуть потойбічні лихі сили. Власне, вона була переконана, що сни саме про це й розповідають.

Тим часом розв’язання загадки дуже відрізняється від того, що вона собі нафантазувала. Дівчина вже думає, чи зустріч зі справжньою Магдою припинить її появу в снах? І чи це справді вона? А може, хтось зовсім інший? Може, ці двоє не мають нічого спільного?

Відвертається від вікна, сідає до столу й заходить до Інтернету. Перш ніж написати нове повідомлення, передивляється коментарі.

«Звідки люди дізнаються про мій блог?» — здивовано думає вона, побачивши чергові запрошення з лінками до чужих блогів і сторінок, які вона не збирається переглядати й ніколи цього не робитиме.

Але є комент, який привертає її увагу. Вона його не розуміє. Він примушує її замислитися, а ну ж хтось із її ворогів вирішив над нею пожартувати. Хто б це міг бути? Будь-хто. Ні, не будь-хто. Будь-хто може захотіти зробити їй капость, та навряд чи кожен так напише:

«Привіт, мене звуть Рафал. Нічогенький блог, цікаво пишеш. Схоже, що світ перестав Тебе цікавити. Дуже вже тут похмуро. Не хочеш про це побалакати?»

Далі був чийсь незнайомий мейл. Нікого на ім’я Рафал Агата не знала. Чого йому треба? З якого це дива вона пояснюватиме комусь, чому її блог такий похмурий? Тож відповіла коротко: «Ні». І вирішила почекати на розвиток подій.

Клаудія ходила туди-сюди, сідала, роздивлялася вітрини магазинів, а двадцять хвилин, які минули, перш ніж Агнешка повернулася, здавалися їй вічністю. Вона вже боялася, що там, на паркінгу, щось сталося, і вже докоряла собі, що не переконала подружку відмовитися від свого ідіотського наміру. Але як? Відколи б це Агнешка послухала, та й що вона їй скаже? Щонайбільше пирхнула б зневажливо, наказавши не пхати свого носа, де не просять. І Клаудія скорилася б. Як завжди.