Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 61

Найгірше, що він нічого не розуміє! І взагалі не усвідомлює, як він її скривдив! А вона завжди брала провину на себе, тож і цього разу вирішила, що в усьому завинила сама. Мабуть, вона неправильно зрозуміла його поведінку. Як остання дурепа, чекала на свого лицаря, і ця роль дісталася саме йому. А він ні про що не здогадався, не зрозумів, йому від неї потрібно було щось зовсім інше! Як можна таке витримати?

«Чому ми іноді покладаємо на когось роль, яка зовсім не відповідає його бажанням? І чому потім так важко від цього відмовитися? Він сказав „ні“, пошив мене в дурепи, його цікавить Агата, тоді чому я не можу про нього забути? Чому я так страждаю? Чому постійно думаю про нього й мрію, що він усвідомить свою помилку? Адже я знаю, що із цього нічого не вийде. Він мене не кохає. Не кохає мене. Треба це нарешті зрозуміти. Бо я мов той жебрак. Стою із простягнутою рукою, але долоня залишається порожньою. І такою й залишиться. Чому це так страшенно боляче? Чому замість того, щоб зненавидіти його, я ненавиджу себе?»

А потім зайшла до зали й за мить могла вдавати кого завгодно. Дивилася Патрикові просто у вічі, та лише тому, що це робив хтось інший, героїня, яку вона грала. Зося більше не відчуває болю, у неї інші проблеми, інші переживання й страхи. І навіть, якби довелося сказати Патрикові: «Кохаю тебе», вона й оком би не змигнула. На щастя, її роль цього не передбачає.

Протягом півтори години Зоська не сприймає хлопця як Патрика. Але після репетиції він знову стає собою. І вона більше не може прикидатися кимсь іншим.

— Можна тебе провести? — несподівано питає він.

— Дякую, ні, я спішу. Зрештою, мені ще до бібліотеки.

— То ти спішиш, чи йдеш до бібліотеки?

— І те, й інше.

— Як хочеш. Я думав, ми можемо поговорити.

«Про що?!» — волає щось у ній, це «щось» прагне повірити, будь-що знову йти поруч і розмовляти з ним. На жаль, вона розуміє, кого стосуватиметься ця розмова.

— Ні, не можемо! — відповідає вона нарешті якимсь чужим голосом і відвертається, щоб приховати сльози.

Есемеска від Агнешки приходить точнісінько тоді, коли за матір’ю зачиняються двері.

— ТИ САМА? — питала Агнешка.

— ТАК, — відповіла Клавдія, хоча їй і не хотілося ні з ким зустрічатися й тим більше виходити.

— ЗА ПІВГОДИНИ НА ЗУПИНЦІ, — зажадала Агнешка, як завжди не питаючи її думки.

У Клаудії був вибір. Вибір є завжди. Вона ж могла відписати, що не поїде, бо не хоче, бо ще уроків не зробила, у неї сидить Марцін, будь-що. Але незважаючи на своє небажання, вона одяглася й вийшла, сама не розуміючи, куди й навіщо йде.

— До «Променаду»? Я вже там нині була! — канючила вона в автобусі.

— То й що з того? — Агнешка перекочувала в роті жуйку й байдуже дивилася у вікно.

— Нічого, — відказала Клаудія.

— Полазимо, подивимося, може, морозиво тобі куплю, якщо будеш чемною… — Агнешка переконувала абсолютно нецікаво, зате, як завжди, ефективно.

Морозиво було аргументом. Заради нього Клаудія пішла б до «Променаду» навіть пішки. Десь посередині першого поверху там є кафе з морозивом, просто диво. Море смаків, великі, зручні ратанові крісла, сідаєш і почуваєшся богинею. Саме туди вони й подалися, але раніше зайшли до «Н&М».