Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 31

Зося поспішає до школи мов на крилах. Зупинка автобуса за рогом, але їй не хочеться чекати, вона швидко прямує вулицею. Дорогою проминає ятку з овочами й фруктами. Сьогодні їй байдуже до жінки, що продає яблука, байдуже до всього. Усі думки стосуються Патрика й театру, театру й Патрика, свого нового щастя, їй хочеться співати, але доводиться стримувати бажання. Перша репетиція лише за тиждень, але ж вони зустрінуться на перерві, може, він знову проведе її додому, може, зайде?

Та попри Зосині сміливі плани їй не вдається перестрінути хлопця ані на першій, ані на другій перерві. Він молодший на рік, і це єдиний недолік, але ж Патрик такий класний! Чудовий товариш і такий гарний. Зосі не вдається зосередитися на уроках. Дівчина дивиться у вікно й зітхає. Вона вся тремтить від самої думки про спільне повернення додому, про те, як вони розмовлятимуть про театр і щойно прочитані книжки. Зосі вже байдуже, що старостою обрали не її. Вона має дещо більше. Кохання.

Вони нарешті зустрічаються під час великої перерви.

— Я скрізь тебе шукав! — каже він, і Зося вже беззастережно вірить йому.

— Справді? — вдає вона подив.

— Розумієш, я хотів тебе про дещо запитати.

— Про що саме? — задля годиться питає Зося.

— Ти вчишся в одному класі з Агатою?

— З якою Агатою? — і вона зовсім не вдає, наче не розуміє, бо в цю мить Зося справді не знає жодної Агати.

— Ну, ти ж із 2-Б?

— Так.

— Здається, у твоему класі є Агата. Та, що весь час у чорному.

— А-а-а, так…

— Ти можеш мене з нею познайомити? — видушує він, і помітно, що це зізнання приносить йому полегшу.

Першої миті Зося машинально роззирається коридором. Вона завжди робить те, про що її прохають. Але раптом до неї доходить, що саме сказав Патрик. Серце зупиняється на якусь секунду, а тіло пронизує холод. Спершу хоче сказати: «Ні!» Але Зося не здатна вимовити жодного слова. Найважливіше для неї зараз — не розплакатися. О ні, вона не подарує йому такої втіхи! Не сьогодні, та й узагалі ніколи. Тож дівчина лише роблено посміхається.

— Звичайно. Коли захочеш! — обіцяє вона, водночас присягаючись собі, що ніколи нічого для цього не зробить.

На щастя, Патрик не каже «зараз», і вона може сама обрати відповідний момент. А він? Задоволений, може, навіть щасливий? Привітно посміхається. Посміхається до неї.

Зося стоїть, мов їй заціпило. В очах потемніло, у голові паморочиться. І хоча в цьому немає її провини, вона соромиться. Їй соромно перед собою, що так легко дала себе ошукати. Та чи йдеться про обман? Вони ж узагалі не говорили про неї. Увесь час розмовляли про сторонні речі: школу, театр, книжки. Їм так приємно гомонілося, авжеж, але ж ніхто нікому нічого не обіцяв. Вона все вигадала сама, це було лише її бажання, яке раптом матеріалізувалося. Хто ж завинив? Лише вона. У неї в цьому великий досвід. Таке з нею відбувається постійно.