Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 29

Раптом на фасаді будинку щось зблискує, наче зайчик, випущений дитячим люстерком. Агата озирнулася й завмерла. Робітники виносять до контейнера дзеркало з її сну. На мить Агата відчуває, як її серце мовби зупиняється, а потім, сама не усвідомлюючи, що робить, вона відчиняє хвіртку, виходить на вулицю й зупиняється поруч саме тоді, коли дзеркало от-от має опинитися в контейнері.

— Доброго дня, а це дзеркало ви теж викидаєте? — рішуче запитує вона.

— Та начебто… — відповідає один із чоловіків. — За два пива може бути твоїм.

— Тоді відкладіть його вбік! — не замислюючись каже Агата.

Проте на вулиці їй дещо спадає на думку.

— А ви могли би перенести його на той бік?

— Можемо, чому б і ні, — підхоплюють дзеркало й переносять на Агатин бік.

За кілька хвилин свічадо стоїть у її кімнаті. Робітники зацікавлено роззираються помешканням, отримують десять злотих і виходять, цілком задоволені. Лише тепер Агата придивляється до дзеркала. Воно старе, потьмяніле, рама запилюжена. Агаті не стає відваги зазирнути в нього. Зупиняється поруч і чекає. А дзеркало прикидається звичайною річчю, роздивляється кімнату, визирає у вікно і, мабуть, роздумує, що воно тут робить. Скоса поглядає на Агату, яка не сміє відповісти йому тим самим і аж холоне від думки, що їй доведеться залишитися з ним наодинці вночі. Бо в неї немає жодного сумніву, що дзеркало живе й приховує таємницю дівчини, і що саме вона, Агата, зможе розплутати цю таємницю.

Патрик виходить із зали за якісь п’ятнадцять хвилин. Чверть години, які здаються Зосі вічністю. Хлопець посміхається, очі ледь затуманені, а на чолі видніють дрібні краплинки поту. Зося все відразу помічає, усміхається, а він прямує просто до неї!

— От і все! — каже, хоча Зося ладна заприсягтися, що він не боявся жодної миті. Дивлячись на нього, вона знову забуває про своє хвилювання.

«Папкін я, північний лев, славний ротмістр, кавалер», — подумки повторює дівчина. Зараз її викличуть, але вона якимсь дивом перестала судомно чіплятися за думку про театр. У цю хвилину він більше не видається їй найважливішим. Патрик бере її за руку й каже, дивлячись просто в очі:

— Дивися на них. Покажи, чого ти варта. Бався словами. Ти найкраща!

«Звідки він про все це знає?» — майнуло дівчині. Але вона ні про що не питає, бо саме лунає її прізвище, і Патрик легенько підштовхує Зосю до дверей.

Далі все відбувається мов у кіно, яке хтось прокручує в прискореному темпі. Зося декламує свої уривки, один за одним і відчуває, що вона їм подобається. Члени комісії усміхаються, і це додає таких потрібних акторові сил! Це вона, захоплена публіка, дарує мужність робити всі ці речі, які так бентежать інших. Зося хвацько декламує монолог Папкіна. Останні слова потопають в оплесках. Їй хочеться плакати від щастя. От тільки причина сліз геть інша, ніж могло би здаватися.

Знову сидять удвох, вона й Патрик, на тих самих сходах, в очікуванні результатів. Розповідають одне одному про враження після прослуховування. Таке дивне відчуття, наче вони знайомі бозна-скільки. Якби Зося подивилася на себе збоку, то не впізнала би тієї дівчини. Їй раптом хочеться подобатися! Вона всміхається! Прагне причарувати хлопця, з яким обмінялася кількома десятками фраз, із яким познайомилася годину тому! Вона закохалася.