Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 20

— Може, поясниш мені, — директорка звернулася спершу до Клаудії, — що ти робила на тій парті?

— Я? Намагалася їх вгамувати.

— І верещала щосили? Нічого не скажеш, прекрасний спосіб!

— Зосю, що власне, трапилося? Як староста…

— Я більше не… — почала Зося й замовкла.

— Ні? — директорка здавалася здивованою. — А хто?

— Клаудія.

— Яка Клаудія?

Зося ледь помітно кивнула в бік однокласниці.

— Ось воно що… — директриса зітхнула. — Зрозуміло, — несхвально мовила вона.

— Але я справді…

— Не знаю, чи вилазити на парту й намагатися перекричати весь клас — це справді нормально. Хай там як, але твої зусилля були марними. Увесь клас отримає догани, ви теж. Незалежно від намірів, ви брали в цьому участь. А групу втишити можна лише авторитетом, запам’ятай собі. Повертайтеся на урок.

Дівчата мовчки вийшли. У коридорі не пролунало ані слова. Вони йшли поруч, проте жодна не озвалася. Так вони повернулися до класу. Професор продовжував урок і, здається, навіть не помітив їхнього повернення. У відповідь на запитальні погляди однокласників, Клаудія зневажливо махнула рукою. Це мало означати, що нічого страшного не сталося й що вона все залагодила. Побачивши підняті догори великі пальці, Клаудія відчула себе героєм дня. Так! Цього вона прагнула! Саме цього! Однокласники дивилися на неї з удячністю, хоча вона нічого для них не зробила. Але дівчина відчула себе важливою, потрібною. Уперше за рік, а може, за багато років. І вона більше не думала про те, щоб прохати Зосю помінятися з нею. Нема дурних!

Агаті переможний вираз обличчя Клаудії не сподобався. Чого це вона так розприндилася? І відразу після уроку історії перехопила її в коридорі:

— Як там наша петиція?

— Я над нею працюю, — Клаудія й досі перебувала в ейфорії, тож закопилила губу, наче йшлося про звернення президента до народу.

— То поквапся, бо часу обмаль. Нам от-от роздадуть цю форму й тоді всьому кінець. Нічого не вдасться зробити.

— Добре, добре! — промимрила Клаудія й подалася геть, переконана, що з Агатою можуть бути проблеми.

І проблеми справді не забарилися. Нова виникла того ж таки дня. Клаудія вирішила, що їй потрібна якась свіжа одежинка. Після уроків сіла до автобуса й вирушила на екскурсію секонд-хендами поблизу Вітрякової. Вешталася між вішалками, нічого цікавого не впадало в око. Вона вже зібралася вийти, аж тут випадково помітила просто божественну смарагдового кольору кофточку з ґудзичками, що нагадували кристали Сваровського.

Дівчина відразу спалахнула пристрастю до кофтинки. Її не зупинило навіть те, що розмір виявився дещо замалим (власне, Клаудія весь час планувала схуднути) і що грошей у неї не було. Проте такими дрібницями вона вже давно не переймалася. Узяла до примірочної кабінки кілька речей, а на вішалку повісила на одну менше. Ото й тільки. Усі так роблять. Принаймні більшість. Більшість її знайомих. Більшість, але ж не всі. І саме ця одна-єдина святенниця з’явилася в цьому місці й у цей час, невідомо, якого дідька!

Коли Клаудія збиралася повісити прихоплені речі й вийти на вулицю, наче нічого не сталося, бо в крамниці саме побільшало людей, що сприяло можливості непомітно злиняти, вона підвела погляд і відчула, як червоніє. Навпроти неї, лише за кілька метрів, стояла Агата з якоюсь чорною ганчіркою в руках. Її очі буквально свердлили Клаудію, немовби збиралися примусити її зізнатися.