Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 19

Наступного дня, із самого ранку, почалися події, завдяки яким Клаудія перестала думати про те, як скривдили її мати й Давид. Власне, вона перестала будь про що думати, бо на все бракувало часу й енергії. Клаудії доводилося без угаву залагоджувати конфлікти й стежити за подіями, які загрожували вийти з-під контролю. Спершу Каміла раптом заявила, що не сидітиме на історії біля Адріана. І коли всі почали вирішувати, хто, де і з ким ділитиме парту, раптом усі вирішили щось змінити. Коли зайшли до класу, запанував справжній розгардіяш. Бо до деяких парт бігло по шість осіб, а перші, ті, що ближче до вчителя, світили пусткою.

Історик, якого хтось давно й влучно прозвав «Професором», був як завжди зайнятий тим, що витягав свої нотатки, шукав окуляри у величезному портфелі й ще нічого не бачив, але Клаудія вже хвилювалася. Вона марно намагалася запанувати над усім цим безладдям, проте ніхто не реагував. Тож вона вилізла на парту й загукала в рупор зі складених долонь:

— ЗАМОВКНІТЬ УСІ!!! ТИША!!!

Учитель на мить відірвав погляд від нотаток, а далі заходився байдуже записувати щось у журналі.

— ТИХО!!!

Тим часом напруга в класі зростала. Збоку це виглядало навіть кумедно, неначе такий собі сучасний балет без музики. На заклики Клаудії не було жодної реакції. І перш ніж вона встигла злізти з парти, на порозі стала директорка. Її поява теж не відразу вгамувала цей шарварок. Проте голоси поступово вщухли, то тут, то там хтось вмовкав, за кілька секунд усі вже стояли непорушно, а Професор, який і досі нічого не помітив, зате встиг упорядкувати свої папери, встав і почав, як на кожному уроці:

— Та-а-ак… Французька революція… Що ж це за подія в історії людства? Поміркуймо разом.

У цю мить директорка кахикнула.

— Якими були її наслідки? Як вона вплинула на ментальність французів і, не біймося цього твердження, на спосіб мислення європейців? Це неймовірно, скільки…

— Перепрошую… — не витримала директорка. Її завжди дратували найменші прояви зневаги, а тут вона ще й не знала, чи ця зневага була навмисною, а чи випадковою.

— Що? — як завжди неуважний, Професор поправив окуляри й глянув у напрямку дверей. — О, пані директор! Будь ласка, будь ласка!

Його ввічливість дещо збила директорку з пантелику.

— Зосю, прошу до мене! — сухо кинула вона, не відповідаючи на запрошення.

— Але я… — почала було Зося, проте директорка знала краще.

— Жодних дискусій, прошу зі мною, і ти теж, — тицьнула пальцем на Клаудію. — Прізвище?

— Клаудія, тобто Кліщ.

— Прошу обох до мене.

Знічені дівчата йшли коридором, щоб отримати нагінку за решту класу. Клаудія вже шкодувала й думала про те, що Давид мав рацію, а її пошили в дурні як дитину. Тепер Зося йшла б собі до директорки сама, а вона сиділа за партою й базікала з Ягодою. Дах у неї поїхав чи що? З дуба впала? Ну чому вона думала тільки про те, як класно бути кимсь, а не про те, що оце буття кимсь примушує відповідати за решту й підставляти спину за інших? Цікаво, а може, удасться організувати перевибори й щоб знову обрали Зоську?