Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 16

— І що з того?!

— Нічого. Просто знаю, що ти їх розчаруєш.

Клаудія розлючена на матір. Бодай цього разу вона могла продемонструвати якийсь ентузіазм! Просто капець. Звідки їй відомо, якою старостою виявиться Клаудія? Хіба вона колись нею була? У неї були якісь шанси себе показати? Хтось у неї повірив? Від неї щось залежало? Ні! Тоді чому мати відразу ставить на ній хреста?

— Це ще чому?

— Бо ти завжди все відкладаєш на потім.

Теж іще! Знайшла аргумент. Хіба це важливо? Може, це вона вдома така, а в школі все буде по-іншому? То й що з того, що до крамниці не пішла чи не прибрала, відразу треба показувати, яка вона нікчема?

Передача обов’язків старости відбулася без будь-яких церемоній вранці наступного дня. Зося принесла до школи загального зошита в клітинку, де був минулорічний список учнів 1-Б й різні нотатки: обсяг обов’язків класного та шкільного самоврядування, графік шкільних подій і статут школи. Нічого не пояснюючи, простягнула його Клаудії на перерві:

— Може, тобі знадобиться, — мовила якось сухо.

— Дяки! — зронила Клаудія й запхнула зошита до торби, навіть не розгорнувши. Не потрібні їй жодні поради чи перестороги. У неї є власний розум, і вона дасть собі раду. Теж мені проблема!

Зося, відчувши незручність ситуації, нічого більше не додала, хоча дівчата знали, що із цієї хвилини вони терпітимуть одна одну ще менше, ніж досі. Агата бачить їх здалеку й у голові в неї зроджується якийсь протест. Вона ніколи не любила Зосю, а Клаудію просто органічно не терпить. Ненавидить таких дуреп, яким здається, що головний орган у жінок — то цицьки. І вирішує трохи з неї покепкувати. Хапає Клаудію за рукав у дверях до туалету.

— Напишеш протест проти шкільної форми! — безапеляційним тоном наказує вона.

— Що?! — очі Клаудії округлюються, і вона бридливо кривиться. Слово «напишеш» завжди так на неї впливало. Клаудія не звикла до розумових зусиль. Свої домашні завдання вона переважно скачує з мережі або списує в когось на перерві. Але це не твір і не домашня робота. Ніхто цього вдома не зробив. — Протест? — перепитує вона. Їй у голові не вкладається, що учні можуть робити щось таке. — Я?!

— А хто? Тепер ти наш представник.

— Ну, не знаю, але… Не знаю…

— Ти що, злякалася? — Агата буквально притискає її до стіни.

— Ти що! Я?!

— Тепер ти ведеш народ на барикади.

— Що таке? — до метафор Клаудія не звикла.

— Напишеш петицію, її підпише вся школа, пошлемо до міністерства, уряду, Гельсінського комітету й ще кудись, — Агата імпровізує, а всередині аж заходиться реготом, бо бачить, що Клаудія не на жарт перелякалася.

— Це як?

— Нормально. Маємо таке право, а форму слід скасувати! — повторює Агата, не усвідомлюючи, що ненавмисне наслідує двох відомих політиків: одного з античних часів та іншого, сучасного.

Клаудія хоче піти до туалету й пручається.

— Гаразд, я подумаю, — корчить вона гримасу, яка нічого доброго жодній петиції не віщує. Але відповідь на відчіпного ще ніколи Клаудію не підводила. Може, Агата забуде? Може, позбудеться своєї ідіотської думки? Може, за це візьметься хтось інший? А поки в Клаудії є й важливіші справи.