Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 100

«Як це все складно! — подумала Зося. — Я не почуваюся пригніченою чи нещасною, хоча мала б. Відчуваю, що вона чекає на мене, що я їй потрібна. І я встигла її полюбити й переконана, що вона мене теж. Коли Магда нарешті прокинеться, запитаю її про це».

— Ні, я не викидав моїх почуттів на смітник! — палко заперечив Петрусь. — Може, це мама? — намагався він знайти відповідь і чи не вперше в житті замислився над цим. — Вона все викидає. Не любить безладу, увесь час щось складає, порядкує.

— Мама, кажеш? — спохмурніло Прагнення. — Та-а-ак… — його голос наче повис десь дуже далеко, долинав як із прірви, про існування якої Петрусь навіть не підозрював. — Завжди винен хтось інший, еге ж?

— Чесно! — підтвердив Петрусь, нічого не розуміючи. — Це не я… Я кажу правду…

— То й шкода! — гаркнуло Прагнення. — Дуже шкода. Що б із тобою сталося, якби ти трохи поплакав, якби сумував за цим собакою, мріяв про його м’яку шерсть, мокрий ніс і шорсткий язик? А навіть, якби той пес щось зіпсував чи погриз, то й що? Його підштовхування носом принесло би тобі багато більше щастя, ніж усі іграшкові залізниці на світі. Це, братику, зветься дружба. Хіба можна подружитися із залізницею?

— Мабуть, що ні… — хлопець спохмурнів і вже із соромом пригадав свою радість, яку відчув, коли побачив іграшковий потяг, що з голосним свистом рушав з-під семафора. — Хоча…

Запанувала довга мовчанка. І шестирічний хлопчик, легенький мов пір’їна, який не бачив кольорів і не знав почуттів, і Зневажене Прагнення думали про те, що з ними сталося і що буде далі.

— За два дні прем’єра нашої вистави, — несподівано мовила Зося. — У мене гарна роль і, здається, я непогано її виконую. Не знаю, кому подарувати запрошення. Гарні місця в третьому ряду. Пропадуть. Хтось, певне, однаково там сяде, завжди купа людей юрмиться попід стінами. Хоча яка різниця.

Закрила книжку й глянула на погідніше, як їй здавалося, ніж завжди, обличчя Магди.

— Може, прийдуть Клаудія й Агата? Цікаво, чи вони захочуть? Я б і тебе запросила, бо ти належиш до нашої компанії. Агата б луснула від сміху, якби почула, що я тут плету. Компанія! На щастя, вона цього не чує. Узагалі я повинна запросити батьків, але вони однаково не прийдуть. Ще й скандал гарантований. Довелося б каятися й письмово пояснювати, чому я збрехала й нікому не повідомила, що бавлюся в театр. А потім довелося б від усього відмовитися. Вони не вміють мною пишатися. Тобто не такою, яка я є. Їм завжди чогось бракує, ніколи я не виправдовую їхніх мрій. Я маленька негарна Зося, яка ніколи не буде ідеальною. Якби зі мною сталося те, що з тобою, я лежала би в лікарні або госпісі, бо вони не покинули би роботу заради такої нікчеми, як я. А вони ж лікарі. Так чи сяк, тримай за мене кулаки, щоб я не забула слова, як побачу всіх цих людей в залі. Розкажу тобі, як усе було, хоча тобі, мабуть, зовсім не цікаво. Краще почитаю ще, бо не хочеться повертатися додому.