Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 768

— І якби ви захотіли, пане графе, то зуміли б отак померти?

— Авжеж.

Моррель простягнув йому руку.

— Тепер я розумію, — сказав він, — чому ви призначили мені побачення тут, на цьому самотньому острові, посеред океану, у цьому підземному палаці, у цьому гробівці, якому позаздрив би і фараон; тому що ви любите мене, пане графе, правда ж? Так любите, аж хочете, щоб я помер отією смертю, що про неї ви оце казали, — смертю без мук, смертю, котра дозволила б мені згаснути, промовляючи ім’я Валентини і потискаючи вашу долоню.

— Авжеж, ви вгадали, Моррелю, — просто відказав граф Монте-Кріс­то, — цього я й хочу.

— Дякую вам: думка про те, що завтра я вже не буду страждати, тішить моє поранене серце.

— Ви ні за чим не шкодуєте? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ні! — відказав Моррель.

— Навіть за мною? — схвильовано запитав граф Монте-Кріс­то.

Моррель мовчав; його ясний погляд раптом затуманився, потім спалахнув незвичним блиском; велика сльоза скотилася його щокою.

— Та невже! — сказав граф Монте-Кріс­то. — Вам ще шкода чогось на землі й ви хочете померти?

— Благаю вас, пане графе, більше ні слова, — сказав Моррель кволим голосом, — досить вам уже катувати мене.

Граф Монте-Кріс­то подумав, що Моррель слабне.

І в душі його ожив страшний сумнів, що його він уже подолав у замку Іф.

«Я хочу повернути цьому чоловікові щастя, — подумав він собі, — я хочу кинути це щастя на шальку терезів, щоб вона переважила ту шальку, в яку поклав зло. А що, як я помилився і цей чоловік не настільки нещасний, щоб заслужити щастя? Що буде тоді зі мною? Адже тільки згадуючи добро, я можу забути зло».

— Послухайте, Моррелю, — сказав він, — ваше горе безмежне, я знаю; та ви вірите в Бога і не захочете погубити свою душу.

Моррель сумовито всміхнувся.

— Пане графе, — сказав він, — я не люб­лю гарних слів, та, присягаюся вам, моя душа більше не належить мені.

— Ви знаєте, Моррелю, що я сам на світі, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Я звик дивитися на вас, як на сина; і щоб порятувати свого сина, я ладен пожертвувати життям, а статком і поготів.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, Моррелю, що ви поклали собі розлучитися з життям, тому що вам не знайомі втіхи, які воно може подарувати заможній людині. У мене приблизно сто мільйонів, і я дарую їх вам; із таким статком ви можете осягнути все, що вам захочеться. Якщо ви честолюбні, перед вами будуть відкриті всі сфери діяльності. Переверніть світ, змініть його обличчя, пориньте з головою в нечувані розваги, учиняйте злочини, але живіть!

— Ви дали мені слово, пане графе, — сухо відтяв Моррель і глянув на свій годинник, — а вже пів на дванадцяту.

— Моррелю, подумайте! У мене на очах, у моєму домі!

— То відпустіть мене, — понуро сказав Максимільян, — а то я подумаю, що ви мене любите не заради мене, а задля себе.

І він підвівся.

— Гаразд, — сказав граф Монте-Кріс­то, і обличчя його посвітліло, — бачу, рішення ваше непохитне; авжеж, ви глибоко нещасні, тож, як самі ви оце сказали, зцілити вас могло б тільки диво; то сідайте і чекайте, друже.