Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 752

— А, це ти, Пеппіно?

— Ага! — коротко відказав той.

— Ти відчув, що цей товстун чогось вартий?

— Цього разу нашої заслуги тут нема, нас попередили.

— То ти знаєш, чому він сюди прийшов?

— Ще б пак! Він прийшов по гроші; треба тільки дізнатися, яка там сума.

— Зараз дізнаєшся, друже.

— Чудово; тільки, прошу тебе, не бреши, як ото минулого разу!

— Ти це про що? Про того англійця, який нещодавно отримав три тисячі екю?

— Ні, у нього справді було три тисячі, ми їх у нього знайшли. Я кажу про того російського князя.

— А що?

— А те, що ти сказав нам про тридцять тисяч ліврів, а ми знайшли тільки двадцять дві.

— Либонь, кепсько шукали.

— Його обшукував сам Луїджі Вампа.

— Тоді він або виплатив борги…

— Росіянин?

— Або ж розтринькав ті грошенята.

— Може, і так.

— Не може, а напевне; та нехай-но я піду та гляну, а то француз отримає гроші, а я й не знатиму скільки.

Пеппіно кивнув і, діставши з кишені вервицю, почав бурмотіти молитви, а службовець подався тими дверми, що за ними зник і лакей із бароном.

Ще й десяти хвилин не спливло, як службовець повернувся із сяючим обличчям.

— Та й що? — поспитався Пеппіно.

— Alerte, alerte! — сказав службовець. — Незлецькі грошенята!

— Мільйонів п’ять чи шість.

— Авжеж. То ти знав?

— За розпискою його ясновельможності графа Монте-Кріс­то.

— Ти хіба знаєш пана графа?

— І з кредитом у Римі, Венеції й Відні.

— Правильно! — вигукнув службовець. — Звідки ти все це знаєш?

— Я ж казав тобі, що нас попередили заздалегідь.

— Нащо ж ти запитував мене?

— Щоб упевнитися, що це той самий чоловік.

— Це він і є… П’ять мільйонів. Незлецько, еге ж, Пеппіно?

— Так.

— У нас із тобою ніколи стільки не буде!

— Хоч як воно там буде, — розважливо сказав Пеппіно, — щось і нам перепаде.

— Цить! Ось він іде.

Службовець знову взявся до писання, а Пеппіно — до вервиці; і коли двері відчинилися, один писав, а інший молився.

З’явився радісний Данґляр і банкір, що провів його до дверей.

Услід за Данґляром спустився сходами й Пеппіно.

Як і домовлено було, біля дверей банкової компанії «Томсон і Френч» стояв ридван. Чичероне, що був дуже запобігливий чоловічок, відчинив дверцята.

Данґляр плигнув у ридван з легкістю двадцятирічного парубка.

Чичероне зачинив дверцята і сів на передку біля візника.

Пеппіно причепився ззаду.

— Може, ваша ясновельможність хоче оглянути собор Святого Петра? — запитав чичероне.

— А навіщо?

— А щоб подивитися.

— Я приїхав до Рима не задля того, щоб дивитися, — відказав Данґляр і тихенько докинув зі своєю захланною посмішкою: — А щоб одержати.

І помацав свого гаманця, у якого допіру поклав акредитив.

— Тоді ваша ясновельможність прямує…

— У готель.

— У готель Пастріні, — сказав чичероне візникові.

І ридван помчав зі швидкістю власного повозу.

За десять хвилин барон уже був у своїй кімнаті, а Пеппіно вмостився на лаві біля входу в готель, спершу прошепотівши декілька слів одному з отих нащадків Марія та Ґракхів; нащадок прудко помчав до Капітолію.

Данґляр геть зморився. Він був задоволений і хотів спати. Він уклався в ліжко, поклав гаманця під подушку й заснув.