Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 750

— Помиляєтеся, Моррелю: ця дівчина…

— Померла? — вигукнув Максимільян.

— Гірше: вона зрадила його, вийшовши заміж за одного з ворогів свого нареченого. Як бачите, Моррелю, той чоловік був ще нещасніший у своєму коханні, ніж ви!

— І Бог послав утіху тому чоловікові? — запитав Моррель.

— Він послав йому спокій.

— І цей чоловік ще може пізнати щастя?

— Він сподівається цього, Максимільяне.

Моррель мовчки понурив голову.

— Я дотримаю свого слова, — сказав він, простягаючи долоню графові Монте-Кріс­то, — та пам’ятайте…

— П’ятого жовтня, Моррелю, я чекаю на вас на острові Монте-Кріс­то. Четвертого в Бастії вас чекатиме яхта «Євро»; ви назветеся капітанові, і він одвезе вас до мене. Домовилися, Максимільяне?

— Домовилися, пане графе, я дотримаю мого слова. Та пам’ятайте, що п’ятого жовтня….

— Ви дитина, Максимільяне, ви ще не розумієте, що таке обіцянка дорослої людини. Я вже двадцять разів казав вам, що того дня я допоможу вам, якщо ви ще будете прагнути смерті. Прощавайте.

— Ви покидаєте мене?

— Так, у мене є ще справа в Італії; я залишаю вас наодинці з вашим горем, наодинці з цим ширококрилим орлом, якого Бог посилає своїм обранцям, що він приніс їх до його ніг; історія Ганімеда, Максимільяне, це не казка, це алегорія.

— Коли ви відбуваєте?

— Простісінько зараз; мене вже чекає пароплав, за годину я вже буду далеко; проведете мене до гавані?

— Я цілком у вашому розпорядженні, пане графе.

— Обніміть мене.

Моррель провів графа Монте-Кріс­то до гавані; дим, наче величезне віяло, уже здіймався у небо, вихоплюючись із чорного димаря. Як і казав граф Монте-Кріс­то, пароплав незабаром відчалив, і за годину те ж таки ледве помітне віяло білястого диму звивалося на східній частині овиду, де вже западав вечірній присмерк.

XVII. Пеппіно

О тій-таки порі, коли графів пароплав зникав за рогом Моржіон, мандрівник, що їхав поштовим шляхом із Флоренції до Рима, допіру покинув позаду містечко Аквапенденте. Їхав він так хутко, як тільки міг, не викликаючи підозр.

Він був у сурдуті чи радше в пальті, що добряче таки пошарпалось у дорозі, проте на ньому була ще зовсім свіжа стрічечка Почесного легіону; така сама стрічка була і в петлиці його костюма. За тією прикметою, та ще із того, як він вимовляв слова, звертаючись до візника, той чоловік, звісно ж, був француз. Доказом того, що він уродився у країні універсальної мови, було ще й те, що італійською він знав тільки слова, що використовуються в музиці, котрі, як ото «goddam» Фігаро, можуть заступити собою всі тонкощі будь-якої мови.

— Allegro! — казав він візникові під час кожного підйому.

— Moderate! — казав під час кожного спуску.

А тільки Господь знає, скільки підйомів і спусків на шляху із Флоренції до Рима, якщо братися через Аквапенденте!

До речі, ті слова викликáли страшенний регіт у тих, до кого він звертався.

Угледівши Вічне місто, тобто добившись до Сторти, звідкіля вже видно Рим, подорожанин не відчув тієї захопливої цікавості, що змушує кожного чужинця звестися в колясі, щоб побачити славетний купол собору Святого Петра, який видно передовсім, коли під’їжджаєш до Рима.