Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 748

Александр Дюма

І воротар вийшов.

Тоді граф Монте-Кріс­то став навколішки перед рештками того ліжка, яке смерть учинила для нього вівтарем.

— О другий мій батьку,  — сказав він, — ти, якому я завдячую свободою, знаннями і багатством; ти, що, немов найвища істота, володів таємницею добра і зла; якщо у глибині могили від нас залишається те, що відгукується на голос тих, що живуть на землі; якщо після перетворення тіла щось живе ще літає там, де ми так любили і так страждали, то заклинаю тебе, шляхетне серце, високий розуме, прониклива душе, в ім’я батьківської любові, яку ти подарував мені, у ім’я синівської відданості, яку я почував до тебе, єдиним словом, знаком, об’явленням розвій мої сумніви, бо якщо не заступить їх віра, вони обернуться на каяття.

Граф Монте-Кріс­то схилив голову і склав долоні.

— Ось вона, пане, — пролунав позаду голос.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся й обернувся.

Воротар простягав йому клапті полотна, що на них абат Фаріа закарбував усі скарби свого знання. То був рукопис його великої праці про державну владу в Італії.

Граф Монте-Кріс­то вхопив їх, і погляд його впав на епіграф: він прочитав: «Ти вирвеш зуби драконові й розчавив левів, — сказав Господь».

— Ось відповідь! — вигукнув він. — Дякую тобі, батьку, дякую.

І, діставши з кишені гаманця, де було десять тисяч франків, він сказав:

— Тримай.

— Це мені?

— Так, але за умови, що ти відкриєш його, аж як я поїду звідси.

І, сховавши за пазухою віднайдену реліквію, що дорожча була для нього понад усі світові скарби, він вибіг із підземелля і плигнув у човен.

— У Марсель! — звелів він.

Човен рушив. Граф Монте-Кріс­то глянув на похмурий замок.

— Лихо тим, — сказав він, — що кинули мене в цю похмуру в’язницю, і тим, хто забув, що я був ув’язнений у ній!

Пропливаючи біля Каталян, він одвернувся, і, затуливши лице полою киреї, прошепотів жіноче ім’я.

То була цілковита перемога: граф Монте-Кріс­то подолав і другий сумнів. Ім’я, що його він так ніжно промовив, було наймення Гайде.

Вийшовши на берег, він подався на цвинтар, де на нього чекав Моррель.

Десять років тому він теж побожно шукав на тім цвинтарі могилу, та все було марно. Повернувшись до Франції мільйонером, він не міг знайти могили свого батька, який умер від голоду.

Щоправда, старий Моррель звелів поставити на ній хрест, та хрест упав, і цвинтарний сторож узяв його на дрова, як ото зазвичай роб­лять цвинтарники з усіма уламками, що валяються на гробках.

Шановний судновласник виявився щасливіший: він умер на руках у своїх дітей, і його поховали коло дружини, що віддала Богові душу за два роки до нього.

Дві широкі мармурові плити, де були викарбувані їхні наймення, лежали поруч під чотирма кипарисами, обгородженими залізною решіткою.

Максимільян стояв, притулившись до дерева і втупившись у могили невидющим поглядом.

Здавалося, він зсунувся з глузду від горя.

— Максимільяне, — сказав йому граф Монте-Кріс­то, — дивитися треба не сюди, а туди!

І він показав на небо.

— Мертві завжди з нами, — сказав Моррель, — ви самі казали це мені, коли забирали мене з Парижа.