Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 747
Александр Дюма
Граф Монте-Крісто пішов йому назустріч.
— Ідіть за мною, — сказав той.
Підземним коридором вони пройшли до інших дверей.
В абатовій камері спогади знову накотили на графа Монте-Крісто.
Спершу йому впав ув око меридіан на стіні, за допомогою якого панотець Фаріа вираховував час; потім він помітив рештки ліжка, де вмер бідолашний в’язень. Замість жаху, що його він відчував у своїй камері, тут його охопило ніжне й тепле почуття, почуття безмежної вдячності, і в очах його забриніли сльози.
— Оце тут мешкав божевільний абат, — сказав провідник, — а он відтіля приходив його сусіда. — І він показав на пролом, який із цього краю не замурували. — Із кольору каміння, — провадив він, — один учений зробив висновок, що в’язні ходили один до одного років із десять. Що ж, не дуже весело збули ці бідолахи десять років!
Дантес дістав із кишені декілька дукатів і простягнув тому чоловікові, який, нітрохи не знаючи його, двічі його пожалів.
Воротар узяв гроші, та, у світлі смолоскипа, побачив, що гість замість кількох дрібняків чомусь дав йому чималеньку суму.
— Пане, — сказав він, — ви помилилися.
— Як?
— Ви дали мені золото.
— Знаю.
— Знаєте?
— Так.
— Ви даєте мені ці дукати?
— Так.
— І можу лишити їх собі по совісті?
— І по честі, — відказав граф Монте-Крісто, зацитувавши Гамлета.
Воротар приголомшено глянув на нього.
— Пане, — сказав він, не вірячи своєму щастю, — я не розумію, чим це заслужив на таку щедрість.
— Дуже просто, друже мій, — сказав граф Монте-Крісто, — я сам був моряком, і ваша розповідь дуже зацікавила мене.
— Якщо ви вже такі щедрі, мосьпане, — сказав воротар, — то я можу вам дещо запропонувати.
— А що ви мені запропонуєте? Мушлі, плетені кошички? Ні, дякую.
— Ні, ні, пане; ці речі стосуються моєї розповіді.
— Та невже? — вигукнув граф Монте-Крісто. — І що ж воно таке?
— Було так, — сказав воротар. — Я собі подумав: у камері, де людина збула п’ятнадцять років, завжди можна щось знайти, і почав обстукувати мури.
— А й правда, — сказав граф Монте-Крісто, згадавши абатові схованки.
— Після довгих пошуків, — провадив воротар, — я помітив, що біля узголів’я ліжка і під коминком камінь дудонить лунко.
— Ага, — сказав граф Монте-Крісто.
— Я вийняв камінці і знайшов…
— Мотузяну драбинку і знаряддя? — вигукнув граф Монте-Крісто.
— А ви звідки знаєте? — здивувався воротар.
— Я не знаю, а просто здогадався, — сказав граф Монте-Крісто, — бо зазвичай у схованках в’язнів знаходять отакі речі.
— Авжеж, мосьпане, — сказав провідник, — мотузяну драбинку і знаряддя.
— То вони у вас? — вигукнув граф Монте-Крісто.
— Ні, пане, я продав їх відвідувачам; проте дещо в мене й лишилося.
— І що ж воно таке? — нетерпляче запитав граф Монте-Крісто.
— Якась книга, написана на клаптях полотна.
— Та невже, — вигукнув граф Монте-Крісто, — в тебе є ця книга?
— Може, це і не книга, — сказав воротар, — та принаймні вона в мене.
— Біжи по неї, друже мій, — сказав граф Монте-Крісто, — і якщо це те, про що я думаю, то ти не пошкодуєш.
— Біжу, мосьпане.
