Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 736

— Прощавай, сестро! — повторив Максимільян. — Прощавай, Емманюелю!

— У мене серденько роздирається, як я бачу, який він став байдужий до всього, — сказала Жюлі. — Ти щось приховуєш від нас, Максимільяне!

— Ось побачите, — сказав граф Монте-Кріс­то, — він повернеться до вас веселий, усміхнений і радісний!

Максимільян зневажливо, навіть із гнівом зиркнув на графа Монте-Кріс­то.

— Гайда! — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Та перш ніж ви поїдете, пане графе, — мовила Жюлі, — хочу висловити вам усе, що минулого разу…

— Пані, — сказав граф Монте-Кріс­то, узявши її руки у свої долоні, — усе, що ви скажете мені, буде менше від того, що можу прочитати я у ваших очах, менше від того, що каже вам ваше серденько і що чує моє серце. Мені слід було б учинити, як ото доброчинцеві з роману, і поїхати, не побачившись із вами; але такий добрий учинок не по силі мені, тому що я людина слабка і марнославна; я радію, зустрічаючи ніжний, розчулений погляд моїх ближніх. Тепер я їду, і такий я себелюб, що кажу вам: не забувайте мене, друзі мої, бо, напевне, ми з вами більше ніколи не побачимося.

— Більше ніколи не побачимося! — вигукнув Емманюель, а щоками Жюлі покотилися сльози. — Ніколи більше не побачимо вас! То ви не людина, а Бог, що спустився на землю, щоб учинити добро, а тепер повертається на небо!

— Не кажіть так, — хутко відказав граф Монте-Кріс­то, — ніколи не кажіть, друзі мої; боги не коять лиха, боги зупиняються там, де хочуть зупинитися; випадок не владний над ними, навпаки, вони самі керують випадком. Ні, Емманюелю, я людина, а ваш захват блюзнірський, та й не заслуговую я на нього.

І граф Монте-Кріс­то, із жалем покидаючи цей дім, де мешкало щастя, припав губами до руки Жюлі, що кинулася в його обійми, і простягнув руку Емманюелеві; потім кивнув Максимільянові, що був так само байдужий і засмучений.

— Поверніть моєму братові радість! — сказала Жюлі графові на вухо.

Граф Монте-Кріс­то потиснув їй долоньку, як одинадцять років тому, на сходах, що провадили до кабінету судновласника Морреля.

— Ви так само вірите Синдбадові-Мореплавцю? — усміхаючись, запитав він.

— Авжеж.

— Тоді ні про що не думайте, а сподівайтеся на Бога.

Як ми вже казали, коло брами чекав поштовий ридван, і четверо прудких коней, стрясаючи гривами, нетерпляче били копитами в землю.

Біля ґанку чекав Алі. Він був геть захеканий, спітнілий, наче довго біг.

— То що, — спитався арабською в нього граф Монте-Кріс­то, — ти був у старого?

Алі кивнув.

— І ти розгорнув перед ним листа, як ото я тобі звелів?

Невільник знову кивнув.

— І що ж він сказав чи радше що він вчинив?

Алі обернувся до світла, щоб пан міг ліпше його бачити, і, старанно та вправно наслідуючи міміку старого, заплющив очі, як це робив Нуартьє, коли хотів сказати: так.

— Пречудово, він згоден, — сказав граф Монте-Кріс­то, — їдьмо!

Насилу він промовив те слово, коні рвонули з місця, і з-під копит бризнув цілий сніп іскор.

Максимільян мовчки забився в куток.

Минуло з півгодини; раптом ридван зупинився: граф Монте-Кріс­то сіпнув за шовковий шнурок, прив’язаний до пальця Алі.