Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 737

Нубієць плигнув додолу, відчинив дверцята, і граф Монте-Кріс­то вийшов.

Ніч сяяла зорями. Граф Монте-Кріс­то стояв на вершині пагорба Вільжюїф, на плисковатому майданчику, із якого видно було всенький Париж, що скидався на темне море, де, немов фосфоресцентні хвилі, мерехтять мільйони вогнів; авжеж, хвилі, та бурхливіші, шаленіші, мінливіші, хвилі, та ще більш навіжені й поглинущі, ніж буруни розгніваного океану, хвилі, що не знають ніколи супокою, завжди наштовхуються одна на одну, завжди піняві, завжди згубні!..

За знаком графа Монте-Кріс­то ридван од’їхав на декілька кроків, і він лишився сам.

Згорнувши руки на грудях, граф Монте-Кріс­то довго дивився на те горнило, де розжарюються, топляться і відливаються всі думки, що, вихлюпуючись із тієї клекотливої безодні, збурюють усенький білий світ. Потім, наситивши свій зір видовиськом того Вавилону, який чарує і побожних мрійників, і насмішкуватих матеріалістів, він схилив голову і склав долоні, наче до молитви.

— Велике місто, — прошепотів він, — ще й півроку не минуло, як я ступив на твою землю. Вірю я, що Божа воля привела мене сюди, і покидаю я тебе переможцем; таїну перебування у твоїх стінах довірив я Богові, і він єдиний читав у моєму серці: тільки він знає, що йду звідси я без ненависті і без гордоти, та не без жалю; тільки він знає, що не заради себе і не заради марних цілей користувався я могутністю, яку подарував він мені. Велике місто, у твоєму тремтливому лоні знайшов я те, що шукав; немов терплячий гірняк, перекопав я твої надра, щоб добути з них зло; тепер справа моя завершена, і призначення моє виконане; тепер ти вже не можеш ні втіхи мені завдати, ні горя. Прощавай, Париже, прощавай!

І він ще раз, немов дух ночі, окинув поглядом широку рівнину; потім провів долонею по чолу, сів усередину, дверцята за ним зачинилися, і ридван поволі сховався потойбіч пагорба у хмарі куряви і торохтінні коліс.

Вони проїхали два льє, не сказавши один одному і слова. Моррель поринув у свої думи; граф Монте-Кріс­то довго дивився на нього.

— Моррелю, — нарешті запитав він, — чи не шкодуєте ви, що поїхали зі мною?

— Ні, пане графе; але розлучитися з Парижем…

— Якби я думав, що щастя чекає на вас у Парижі, то не забрав би вас відтіля.

— У Парижі покоїться Валентина, і розлучитися з Парижем означає вдруге втратити її.

— Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то, — друзі, яких ми втратили, покояться не в землі, а в наших серцях, так хоче Господь, щоб вони завжди були з нами. У мене є двоє друзів, що завжди зі мною; одному я зобов’язаний життям, другому — розумом. Їхній дух завжди живе в моєму серці. Коли мене долають сумніви, я завжди раджуся з ними, і якщо мені пощастило зробити трохи добра, то тільки завдяки їхнім порадам. Прислухайтеся до голосу вашого серця, Моррелю, і запитайте його, чи добре, що ви такі непривітні зі мною.

— Друже мій, — сказав Максимільян, — голос мого серця переповнений скорботою і віщує мені тільки страждання.

— Слабкі духом завжди все бачать крізь траурну вуаль; душа сама створює свої обрії; ваша душа похмура, вона запинає ваше небо хмарами.