Читать «Вона» онлайн - страница 25

— Як Анна? Дуже хвилювалась?

— Та вона місця не… Тільки но пішла від мене.

— Скажи, що все добре. Я ж знаю, ви там напевно не розлий вода)))? — Марі знову посміхнулась.

Розуміння того, що вона може поговорити з рідною людиною, може відволіктись на щось інше, окрім демонів, робило її хоч на мить та щасливою.

— Ви ж не даремно ні з ким не зустрічаєтесь)))?

— Між нами з Анною нічого не має. Ти — наша спільна тема, тому ми постійно разом, от і все.

— Ну знай, ніколи не затягуй із зізнанням у почуттях. Можливо, хоч ваше життя заграє новими барвами? А не лише темними і похмурими.

— А я дивлюсь, ти, помираючи, переосмислила життя)))? — з посмішкою запитав Андрій. — Ми вже вічність не говорили про почуття. Ми вже вічність не говорили, про щось окрім…

— Так, я знаю… — Марі тяжко зітхнула. Це дійсно була правда. Марі тільки й говорила, що про демонів, потойбічних створінь, про те, як їх знайти і як вбити. Тобто тільки про Марі. Вона геть забула, що її друзі теж мають життя.

— Ти знаєш я радий, що ти жива, але те, що сталось, дійсно пішло тобі на користь…

— А я дивлюсь, ти як завжди, скрізь шукаєш позитив)))?

— Як швидко зможеш стати на ноги?

— Не знаю, лікар каже за декілька тижнів. У мене зламані ребра, але треба раніше, купа роботи. Пошукай, як це можна зробити.

— Як Тарас відреагував на те, що ти другого ж дня ледь не померла в нього на руках? — для Андрія і Марі це були звичні речі. Так, звісно, Марі дісталось вперше але бувало всяке.

— Носиться зі мною… Я йому, звичайно, вдячна, але мене це бісить.

— То він на тебе запав))). Я готовий закластись))). Ти напевно зараз не в найкращому вигляді, ну це нічого, чоловіку головне показати свою значимість, турботу))).

— Не верзи дурниць! — уже якось сердито відповіла Марі.

— Ну а чому? Тобі про нас із Анною можна жартувати, а мені про тебе з красунчиком — багатієм ні?

— Ні. Бо у вас є майбутнє, ми зможете жити нормально, а я… Тому давай не піднімати більше цю тему, — із переконливим жалем у голосі відповіла Марі. — Пошукай в інтернеті, як я зможу якомога швидше стати на ноги. Все, що можливо: заговори, руни, обряди.

— Добре.

— Я люблю вас. Бувай.

Марі поклала слухавку. Вона ніколи не плакала, коли це стосувалось її. Жаліти себе вона не вміла. І це їй дуже згодилось. Але зараз хоча сліз в її очах не було, їй було так тяжко. Марі повернула голову до вікна, дивилась на вулицю, яку заливало сонячним світлом і шкодувала лише про те, що ніколи не зможе жити як нормальна людина. Хвилюватися через відносини, сім’ю, майбутнє. Адже нічого цього в неї ніколи не буде! Жити теперішнім, не мріяти, не думати про завтра, адже прийде час, і Марі може не пощастити, як цього разу. Марі вдивлялась у вікно, а думки її були десь дуже далеко. Вона хотіла хоч на секунду забути хто вона. Вона зараз думає одночасно про стільки речей… А що якби вона не вижила? Що, отак би й закінчилось її життя? Навіть не розпочавшись? У неї нічого не було. Вона не зробила в житті нічого важливого, проте так мріяла. Але була думка, яка лякала її найдужче… Марі хоч і на мить, але замислилась: якби вона померла, усе це припинилося б, і вона б не відчувала себе такою самотньою у цьому світі. Та Марі швидко відігнала від себе ці страшні думки. Адже вона всього на всього жаліла себе, вона зовсім не сама. І від того Марі нараз стало соромно, що вона про таке могла навіть подумати.