Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 99

Тетяна Ковтун

V

У Шуриній душі оселилося відчуття холоду і сирітства. Перебувати в цьому стані було незвично і образливо. Ідея створити своє гніздечко замість зруйнованого в шістдесят років виглядала якоюсь дивною. Тому жінці легше було миритися з нав’язливою думкою про з’єднання з рідними «французами». Хоча щодо цього плану не було жодних реальних підстав, у Шуриному мозку утворився постійний острівець збудження. Інтуїція підказувала: шукай порятунок у самій собі, скористайся останнім козирем — нерухомістю. План переїзду до дочки й онучок їй видавався мало здійсненним, але можливим. Тому час від часу жінка смикалась і напружувалася, вивчаючи інформацію про уманський ринок нерухомості. Вартість Шуриних квадратних метрів житла гарантувала її благополуччя за кордоном. Але втішатися було нічим: останніми роками ціни на житло в Умані незрівнянно впали порівняно зі столичними.

Непогано було б, окрім квартири, продати й Анин двоповерховий будинок. Він стояв пусткою і становив разючу відмінність із тим, як двадцять років тут вирувало життя і розквітали надії. Однак Аня уникала розмови про подальшу долю сімейної цитаделі. Чи то вона гребувала мізерними, як на її погляд, коштами, які можна було виручити від продажу свого котеджу, чи то залишала собі запасний аеродром на Батьківщині. Тому дім зачинили, позбавивши його світла, опалення, газу і телефону. Тим паче що оплачувати комунальні рахунки дочка не бажала, а материних статків і так було обмаль. Цитадель тепер нагадувала родинний склеп. Подзвонити сюди вже ніхто не міг, навіть якщо і хотів би. Разом із звичною обстановкою Шура майже втратила колишні контакти.

Розкіш спілкування Шура замінила домашніми клопотами в чужій оселі та доглядом за таксою, чия довга мордочка стала ріднішою за будь-яке людське обличчя. У чотирикімнатній професорській квартирі жінка жила на правах вдови, разом із сином покійного Святослава. Добровільне усамітнення стало для Шури присудом, схожим на підсумок життя — з ним можна було погоджуватися чи ні, та від цього мало що би змінилося. Залишалося багато часу для роздумів; утім такий спосіб проведення часу не відповідав вдачі цієї жінки. Шуриною потаємною пристрастю було наводити порядок у чужому житті, однак із різних причин тепер її позбавили такої можливості. Скажімо, рік тому дочка заборонила матері телефонувати до редакцій газет і телестудій буцімто за її, Аниним, дорученням. Відтоді Шура відверто нудьгувала.

Щоправда, днями телефонувала сестра колишнього чоловіка. Так, ніби скучила. Про витівку з рекламою Віра навіть не згадала. Вдавала, що й не відчула, як колишня братова дружина її до того ж боляче ущипнула, натякнувши, що тій не щастить із чоловіками. Бо та, за звичкою, напустила туману: мовляв, голова торгово-промислової палати — самотній і готовий не тільки особисто приїхати з Парижа, а й «підженитися» у Києві. Ха-ха! Можна собі уявити, як Віра постаралася догодити французам, зчинивши переполох у редакціях газет. А якою відрижкою стала для братової її мовчанка! Шура задоволено посміхнулася сама до себе у дзеркало. Що ж до недавньої телефонної розмови, то немає сумніву: Віру цікавила тільки Аня та номер її телефона. Миколайчику захотілося з донькою поговорити?.. А дзуськи їм номер. Той, який вона продиктувала у слухавку, насправді вже застарів. Дочка кілька місяців тому виїхала до Ліона. Що, породичатися задумали? Коли Аня мучилася з двома дітьми в Умані, нікому до неї тут діла не було. Виїхала дочка за кордон — відразу «зросла в ціні». Кожен їй у друзі тепер набивається.