Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 101

Жінкаперевірила гаманець, в якому завжди було з кількасот гривень, — кошти від Браславця, які він ніколи не контролював, — і попрямувала до універсаму. Звичний рейд по поличках закінчився скандалом біля каси: Шура вгледіла, що за дитячі сирки з неї беруть дорожче, аніж було зазначено на ціннику.

— Сьогодні змінилися цифри у прейскуранті, — безапеляційно заявила молода продавчиня.

— Якщо так, то я зараз дам вам більші гроші, — спочатку погодилася Шура, дістала з гаманця двісті гривень, але чомусь передумала.

Виклавши сирки на прилавок, вона пішла у молочний відділ і пересвідчилася: цінник залишився той самий, навіть після її зауваження. Поки шукали головного у відділі, минуло хвилин десять. Вайлуватий чолов’яга із сонним виглядом підтвердив, що не встиг замінити цінник. З його виду було зрозуміло, що він і не збирався того робити.

Біля каси вже стояла жінка-адміністратор торговельного залу. У неї був войовничий вигляд.

— То ви не берете сирки?

— Беру! Але поясніть мені, чому покупець розраховує на одну суму, а змушений платити більше? Я зараз піду до інспекції з контролю цін.

— Забирайтеся звідси і не заважайте працювати, — просичала адміністраторка, змірявши вередливу клієнтку презирливим поглядом.

Однак Шура відчувала свою правоту і міцно стояла на ногах. Тим більше що була взута у пречудові італійські чобітки й вдягнута у майже нове шкіряне пальто з Аниного плеча.

— Ось як ви зі мною розмовляєте. Де тут кабінет директора? — поцікавилася пані Морар і теж прийняла бойову позу: притиснула до себе майже порожню сумку і пригладила рукою хутряну опушку свого коміра.

Шеф цього торговельного закладу — підтягнутий чоловік середніх років — уже сам поспішав до скандальної клієнтки. Коли вони зайшли до його кабінету, директор універсаму посадив її за стіл напроти себе, сказав «Тсс!» і поклав перед Шурою зелену купюру досить високої вартості.

Джекі загавкав, після чого хтось клацнув замком і увійшов до передпокою.

— Віта, Віка! Як добре, що ви прийшли, — зраділа Шура. — Зараз я вам насиплю вареничків.

Дівчата, хоча й жили з матір’ю в іншому кінці міста, інколи приходили до батькової оселі.

— Ні, ми до комп’ютера, скопіювати фільм.

Щодо цього їм господиня нічим не могла допомогти. Жінка у свої шістдесят не встигала за інформаційними технологіями. Ні ці новітні ай-поди, ні смартфони, ні електронні читалки не викликали в неї жодних емоцій, окрім остраху. Студентки, не знімаючи верхнього одягу, попростували до батькового кабінету. З-під їхніх куценьких курток вузенькою смужечкою над джинсами світилася молода шкіра. Дівчата упурхнули до кімнати, міцно зачинивши за собою двері. Ці вертихвістки ставилися до Шури, неначе вона була руїною.

Жінка задрімала і не чула, коли Віка і Віта забралися геть без жодних попереджень. Замкнений світ вдови нікого не цікавив, та й сама Шура виходили «назовні», ніби хижа кішка, лише коли сама того бажала. Чекати змін було нізвідки, начебто ніяких подій не очікувалося. Господар — сорокашестирічний доктор наук Олександр Браславець — після розлучення з дружиною здебільшого перебував у столиці; там він мешкав у своєї подруги.