Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 70

Ален слухав із цікавістю. Натомість Анна не виявляла жодного інтересу до одкровень Франсуа і, здавалося, задрімала на осонні.

— Як же ваш прадід зміг вирватися з рук більшовиків?

— Дуже просто. Бабця розповіла мені, що у Тирасполі Володимир змінив зовнішній вигляд — віддав бійцям Котовського свої офіцерські папаху і бекешу, натомість отримав вушанку і цивільне пальто. Він спокійно дістався Одеси. Що було далі, ви знаєте.

— Вам сподобався новий родич?

— Надзвичайно! Шкода, що з нами не було мадам Фужерон, тому що перекладач мені трапився там поганенький. А втім, я вже потроху опановую українську.

Жінка розплющила очі і, немов кішка, потягнулася в кріслі. Вона, певно, розчула останні слова Франсуа, при цьому її обличчя ніби посвітлішало. А Недяк тим часом з усією скрупульозністю підприємця обмальовував свій український бізнес. Спільні підприємства з виробництва молочної продукції у Миколаєві та Черкасах, господарство з вирощування ріпаку, відповідно до проекту технічної допомоги Єврокомісії — усе це приносило хороші плоди. У Соболівці Недяк вирішив започаткувати вирощування ароматичних культур. При цьому, як зауважив Франсуа, новому родичу він планував доручити не останню роль. Але згодом по чолу господаря пробігла якась хмара.

— Звичайно, не добре так говорити про своїх земляків, але я скажу. — Чоловік тяжко зітхнув. — Перед цим я десять років працював на Чорному континенті. Тепер, після трирічного терміну підприємництва в Україні, я вважаю її «європейською Африкою». Як виникла ідея прийти саме на багатостраждальну українську ниву? Почав продавати сільськогосподарську техніку, «втягнувся» в аграрний бізнес. А згодом відчув на собі чиновницьке свавілля, диктатуру податкових князьків. Найбільше розчарування спіткало мене, коли побачив безініціативність селян, подекуди навіть їхню злодійкуватість. Ставлення до роботи було, ніби робили все з-під палки. Кожен очікував на команду. Тільки уявіть, я побачив перед собою цілину! Там були поля, які не обробляли двадцять років. Але то була цілина не тільки матеріальна, а й духовна…

При цих словах підприємця Рекар схилив голову. Йому було неприємно і сумно від почутої розповіді. Аня широко розплющеними очима дивилася кудись у далечінь ріки.

— Нарешті, Маріон! — вигукнув мсьє Недяк, побачивши дівчину в підкорочених джинсах, яка несла тацю в руках. — Знайомтеся: моя дочка. Студентка консерваторії.