Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 42

— А ви не хотіли б оформити заповіт? — поцікавилася нова невістка у старіючого тестя.

Років сорок тому він був великою шишкою, але тепер перетворився на плаксивого, збайдужілого до всіх і вся дідугана.

Шурин підопічний невиразно кивнув головою, остерігаючись відмовляти своїй доглядачці. Вона сприйняла це як настанову до дії і вчепилася в професора. Зрештою, було досягнуто принципової згоди на звернення до юридичної контори. З допомогою нотаріуса Кирило Браславець сформулював свою останню волю, згадавши найбільше надбання — квартиру, отриману за часів Раднаркому, і дачу. Прізвища невістки у заповіті не було, зате вона мала чудову нагоду за філіжанкою кави владнати власну, «французьку», справу. Випробовувати на нотаріусі свої жіночі чари не доводилося — вже років із двадцять нікого не хвилював легкий пушок на щоках і верхній губі Шури Курилець. Утім кілька сотень євро були в даному разі переконливішими за слова. Дозвіл на виїзд дітей із підробленим підписом Валерія Легкоступа наступного ж дня надійшов до посольства. Усі документи було зібрано. Залишалося тільки чекати видачі віз.

«Таки вчепилася!» — торжествувала Шура, уявляючи, як вона у своїй кращій сукні разом з онучками летітиме у «Боїнгу» до Парижа. Жінка як на крилах помчала до комп’ютерного клубу, звідки відправила дочці повідомлення про свою велику перемогу. Хто б що не казав, а пані Курилець своєю сутністю була подібна до омели.

VI

Сріблястий «Пежо» Алена Рекара під’їхав до ресторану, як і домовлялися з Філіппом, — о сьомій вечора. Була середа, серед відвідувачів ресторану переважали приїжджі, здебільшого іноземці. Швейцар привітав Алена, як старого знайомого.

— Філіп Лагранж уже тут?

— Ні, мсьє Рекар.

Банкір подумав, що, певно, сталася якась неординарна подія, якщо його приятель запізнюється на вечерю.

Він віддав гардеробнику пальто, отримав від нього номерок, розвернувся у напрямку обідньої зали — і остовпів. Біля самого входу стояла жінка сліпучої краси. Формений одяг, бездоганний вигляд і манери видавали в ній нового метрдотеля. Мадемуазель привітала прибулого з якимось дивним акцентом і провела до того місця, де приятелі зазвичай обідали. «Звідки вона знає, куди саме мене слід посадити?» — знову здивувався Ален, але дзвінок мобільного телефона відразу ж спрямував його думки в інше русло. Директор видавництва, в якому мала вийти книга Рекара, повідомляв, що перша коректура готова.

— Ви змогли б підвезти мені флешку просто зараз? Я в ресторані готелю «Акадіа Опера», — сказав Ален в трубку телефона.