Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 41

Виконуючи роль економки, вона називала своє спільне проживання з Браславцем цивільним шлюбом. Отож пробачала доктору наук багато що, насамперед ту вимогливість, з якою він ставився до життя, його докучливу «правильність». Педантичність Святослава Кириловича у виконанні своїх професійних обов’язків узагалі не ставилася під сумнів. Дивлячись на все це крізь пальці, Шура спостерігала за своїм чоловіком, ніби крізь шпаринку у дверях. Цей правдолюб запосівся дожити до того часу, коли Україна позбудеться політичної залежності від північного сусіда; вірив, що його Батьківщина стане однією з провідних країн світу завдяки власним високим технологіям; боровся з корупцією в лікувальних закладах. Останнє, вочевидь, дошкуляло йому найбільше. Як учений-практик, Браславець перевіряв ефективність свого методу на пацієнтах обласної клінічної лікарні і бував там мало не щодня.

З неба почав сіятися мокрий сніг. Час було завершувати прогулянку. Проте Святослав Кирилович цього не помічав. Він переступив купу неприбраного листя, різко повернувся на підборах обличчям до своєї супутниці і почав переповідати розмову, яку випадково почув учора в лікарні. Молоденька медсестра, яка недавно влаштувалася на роботу, ділилася своїми враженнями з іншою, зі стажем. За її словами, лікарі оформляються на «дві ставки», мають пенсію, ще й отримують від пацієнтів «чайові» — по п’ять доларів щоразу. «Хоча б щось дала мені!» — обурювалася новенька, нарікаючи на ставлення літньої докторши.

— Буцімто ти не знав! Таке в нас скрізь — знизу і до самих верхівок! — засміялася Шура.

Вона вже років із двадцять, відвідуючи поліклініку, носила при собі дрібні купюри «зелених», аби заплатити то за пломбу, то за рентгенівський знімок, то за укол.

Сказала — й осіклася. Браславець розчаровано глянув на свою подругу і надовго замовк. Вони пішли до виходу, залишаючи мокрі сліди. У парку вже ніщо не нагадувало про жовтогаряче багаття минулої осені. Зима могла з власної волі підкреслити красу застиглих дерев, — варто було лише покрити гілки сніговим пушком або крижаним глянцем. Але вона не поспішала цього робити. Виморожений пейзаж нічим не міг вразити око, хіба що велетенськими кублами вічнозеленої омели, яка причаїлася на піхтах на підході до парку. Ця сумнівна оздоба своїми ягідками, схожими на перлини, привернула увагу літньої пари.

— Онде лікарська рослина! — вигукнула жінка.

— Отруйний паразит! — відрізав професор і нарешті запропонував Шурі руку.

Шура була обізнана з екстрактом омели на практиці, тому що колись була пацієнткою психіатричної лікарні, де застосовували цей препарат. Але від хвороби не залишилося сліду. Хіба що загострилося вміння концентрувати увагу на об’єкті своїх бажань. Цього разу жінка прагнула якнайшвидше владнати справи з посольством, аби переправити в Сен-Дізьє Анжелу і Каміллу. Обидві вже рік як вивчали з репетитором французьку. Восени Аня планувала влаштувати їх у муніципальну школу. Але для виїзду дівчаток за кордон потрібен був письмовий дозвіл їхнього рідного батька. Про те, щоб досягти такої згоди з Валерієм Легкоступом, Шура не могла і мріяти. Тому вона шукала зговірливого нотаріуса. Це був важливий момент для подальшого успіху французького проекту. Якогось дня інтуїція підказала пані Курилець: далі відкладати нікуди, час вдатися до жіночого браконьєрства, інакше нічого не вийде.