Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 111

Тетяна Ковтун

— Ти думаєш, що знаєш краще за мене, як сконструювати військову уніформу? — жартома розсердився Андрій. — А ти щось чула про символи ратної слави і військової доблесті?

Помітивши розгубленість своєї співрозмовниці, хлопець продовжив:

— Скажи мені, що означають на нашивках вояка тризуб, голова вовка чи меч і крила кажана?

Дівчина стенула плечима.

— Усе це символи віккі. Це неоязичницьке вчення має у своїй основі поклоніння творчим силам природи. Безліч таких символів і знаків прийшло з окультизму, таро чи магії. А ще є алхімічні, астрологічні, кабалістичні знаки. Не знаю, як ти, а я ставлюся до них з повагою, тим більше, що маю справу з військовою уніформою. Символи — це як двадцять п’ятий кадр у свідомості воїна. Потрібно знатися на них, інакше припасуєш на мундирі не там і не те, що дає силу і відвагу.

Але Андрієва подруга була явно неспроможна підтримувати таку складну тему. Швидше за все, чоловік говорив усе це для себе, виношуючи свій дизайнерським задум. А втім Анжела, трохи поміркувавши над почутим, вирішила продовжити суперечку.

— А вишиванки, по-твоєму, це теж знаки?

— Це своєрідні коди доступу. На інтуїтивному рівні вони дозволяють проникнути у найпотаємніші стільники моєї і твоєї душі. Тебе, напевно, вчили, що символи виконують комунікативну функцію, а національні символи забезпечують зв’язок дизайнерського успіху з мислеформами власного народу. Ідеться про згустки енергії ментального характеру. Вважається, що вона має жовтий колір.

— Ти нудний, — сказала Анжела.

— Помиляєшся, — не погодився він і пригорнув до себе подругу, відчувши її гаряче дихання. — Насправді я готуюся до можливої дискусії з французькими колегами. Ось послухай, що пише Жан Бордіяр про символи і знаки. «Нас невідступно переслідує і мучить угадування всіх результатів, апріорне знання всіх знаків, форм і бажань. Кожен шукає своє обличчя… стає імпресаріо власного зовнішнього вигляду». Хіба це не підказка для модельєра? А ось інша цікава думка: «Краще померти від крайнощів, аніж з відчаю».

— Це наче про мою маму.

– І про тебе теж, — повільно, ніби все ще розмірковуючи на цим, мовив Андрій. — Ти ж не хочеш бути у Франції Анжелікою українського розливу?

— Навіщо ти так? — надулася дівчина.

— Тому що я весь час про тебе думаю.

За півгодини до старого Нового року потяг таки прибув на станцію «Дукля». Заметіль не вщухала. Зв’язку не було, тому тітка Софія могла на свій розсуд лягти спати або далі виглядати гостей. Курилець через це нітрохи не засмутився. Навпаки, на його обличчі грала широка посмішка.

— Нічого! — сказав командир. — Ми на своїй землі.

Дістатися до батькового обійстя він міг і навпомацки.

Ледве вони вийшли за межі станції, як Аню охопив страх. Перед ними було біле поле без жодних ознак цивілізації. Але Микола ступав упевнено, наче відчував підошвами кожну зморшку на рідній стежці. За декілька хвилин ходьби якимись пагорбами почувся собачий гавкіт і розсіялася темрява. Крізь заледенілі вії жінка розгледіла слабке мерехтіння ліхтарів на придорожніх стовпах, що стояли вздовж похмурої будівлі колишнього цукрового заводу. Навпроти нього колись був ставок. Чи залишився він на місці? Варто їй було про це подумати, як на містку з’явилися великі сани, запряжені кіньми. Звідти долинув сміх і звуки дзвіночка. Це повертались до сільського клубу, впоравшись зі своєю роботою, безтурботні і веселі ряджені.