Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 301

Коли це панич у синій краватці сів і на стілець поруч мене й спитав, котра година.

— Пів на одинадцяту, — відказав я, — а ви Енді Текер! Я бачив, як ви працюєте. Це ж ви розсилали в Південних Штатах пакет: “Комбінація Великого Купідона”? Дивіться, там була заручна каблучка з чилійським діамантом, шлюбний перстень, машинка м’яти картоплю, пляшка втихомирного сиропу ще й портрет Дороті Вернон. Все за п’ятдесят центів.

Енді було дуже приємно почути, що я його пам’ятав. Він був прегарний вуличний працівник: та навіть більше — він шанував свою професію й задовольнявся трьомастами відсотками зиску. Його засипали запросинами торгувати недозволеними ліками та насінням, але він ніколи не збочував із своєї стежки.

Мені потрібний був товариш. Отак ми з Енді й умовились об’єднатись. Я розповів йому про становище в Рибальський Горі і про те, як погано стоять фінансові справи через оте родичання влади з “рициною”. Енді оце саме приїхав ранковим потягом. У нього самого свистіло в кишені й він сподівався нашкребти трохи доларів у місті, оповістивши загальну підписку на збудування крейсера на фабриці “Евріка”. Ми вийшли з хати, сіли на ґанку й обміркували справу.

Уранці другого дня об одинадцятій годині, коли я сидів самотою, ввійшов до готелю якийсь дядько Томі допитувався лікаря, щоб той прибув до судді Бенкса, що тяжко занедужав. Цей суддя й був міським головою.

— Я не лікар, — відповів я. — Чому ви не підете по справжнього лікаря?

— Пане, — відказав він, — доктор Госкіпс поїхав на село до якихось хворих за двадцять миль. Він єдиний лікар на все місто, а маса Бонкс дуже зле себе почувають. Вони послали мене по вас, будь ласка, щоб ви прийшли.

— Як ближній до ближнього, — сказав я, — то піду й огляну його.

По цій мові я застромив у кишеню пляшку Живущої Гіркоти й подався нагору до головного палацу. Це був найкращий будинок у місті з мезоніном і двома залізними псами на подвір’ї.

Цей голова Бенкс лежав на ліжку, закутаний по самі вуса. З середини в нього виходило щось ніби гуркіт, та такий, що в самому Сан-Франциско народ, мабуть, подався рятуватись до парків.

Молодий парубок стояв біля постелі й подавав йому склянку води.

— Докторе, — мовив голова, — я страшенно нездужаю. Я от-от помру. Чи не можете ви якось порятувати мене?

— Пане голово, — відповів я, — я ж не регулярний і не дипломований учень S. Q. Zapius’а. — Я ніколи не був на медичних курсах, — сказав я. — Я так прийшов, по-братерському подивитись, чи не можу я стати в пригоді.

— Я вам дуже дякую, — сказав він. — Докторе Воф-Чу, оце мій небіж, містер Бідл. Він пробував втихомирити мою хворобу, та без жодних наслідків. Ой, люди добрі! Ой-ой-ой! — завів він.

Я кивнув головою до містера Бідла, сів біля постелі й помацав голову хворого.

— Дайте мені оглянути вашу печінку... то-пак язика, хотів я сказати, — додав я.