Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 300
О.Генрі
Індіанський лікар
Джеф Пітере потрапляв у стільки пригод, здобуваючи гроші, скільки є порад на вариво з рису в Чарльстоні штат Південна Кароліна.
Найбільше люблю я його оповідання про молоді роки, коли він на вуличних перехрестях продавав мазі та ліки проти кашлю, жив око в око з простим людом, а з долею навкулачки бився за свій останній шеляг.
Чкурнув я колись до Рибальської Гори, в Арканзасі, — оповідав він, — убравшись в оленячі шкури та мокасини, з довгим волоссям на голові та тридцятикаратним діамантом на пальці. Я його одержав від одного актора в Тексарконі. І от тільки не знаю, що він у біса зробив з тим чепеликом, що я проміняв йому.
Я був доктор Воф-Ху, знаменитий індіанський лікар. Тоді-то були в мене однісінькі ліки, а саме — Живуща Гіркота. Добуто їх було із цілющих рослин та зілля, що їх випадково знайшла Та-Ква-Ла (це була вродлива жінка голови племені Чок-То), збиравши бур’ян на присмаку до страви з вареного собаки.
Мені не дуже пощастило в останньому місті; отже, було в мене всього п’ять доларів. Я пішов до аптекаря в Рибальській Горі й він дав мені півдюжини восьмиунцевих пляшок та затичок. Етикетки на мішанину я приніс із собою з останньої стоянки.
Життя знов почало мені здаватися прегарним, коли я повернувся до готелю: в моїй кімнаті вода з-під крана бігла справно, й пляшки з Живущою Гіркотою вишиковувалися на столі десяток за десятком.
Гадаєте, шахрайство? Ні, сер. Там було на два долари настоянки з хинної кори та на десять центів анілінового чорнила, в тих ліках. По кількох роках я навідувався туди і люди знов питали їх у мене.
Я найняв того ж вечора візка й заходився продавати ліки на головній вулиці міста. Рибальська Гора була місцем вогким та малярійним. Отже, тут саме до речі була мішанина гіпотетичних, серцево-легеневих, протизолотушних мікстур, такий я визначив діагноз; Есенція моя пішла, наче горілка в ярмарок. Я вже продав два десятки пляшок по п’ятдесят центів за кожну, коли це почув, що хтось смикає мене за полу. Я зрозумів, що то за знак; отож, скочивши додолу, я тицьнув п’ятидоларового папірця просто до рук чоловіка з німецькою срібною зіркою на рукаві.
— Констебль, — сказав я, — який прекрасний вечір.
— Чи маєте ви дозвіл від міської управи продавати цей напій, що ви величаєте урочисто ліками?
— Ні, не маю, — відказав я. — Я й не знав, що у вас управа є. Якщо мені пощастить завтра її знайти, то я візьму дозвіл, коли це так потрібно.
— Я мушу вашу комерцію перепинити тим часом, — промовив констебль.
Я пошабашував та й вернувся до готелю. Тут я розповів господареві про цю подію.
— О, марна надія, щоб тут пішло у вас гаразд, — озивався він. — Єдиний тут лікар, Госкінс, — зять міського голови, і вони ніколи не дозволять шептунові практикувати в місті.
— Хіба ж я лікарюю, — відмовив я, — в мене є державний дозвіл на роздрібну торгівлю, але я вже візьму й тутешній дозвіл, коли це так треба.
Другого ранку я пішов до канцелярії голови, але там мені сказано, що він ще не приходив. Ніхто не знав, коли він прийде. Отже, доктор Вофху, знов похнюпившись, засів у готелю, запалив найкращу сигару та й став чекати.
