Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 288

— Здається, ні, — сказав Емерсон і додав із ввічливості, — цікаво було б послухати.

— О, ні, ви її ніколи не почуєте, — сказав Вайнінґ. — Я її чув тисячу разів і саме через це не стану розказувати вам. Я тільки подумав, оскільки з вами цікавіше, ніж у клубі. Ну, ходімо до мого кравця.

— Ну, джентльмени, — говорив Вайнінґ днів через п’ять своїм приятелям, стоячи в клубі біля вікна і не впускаючи в кімнату свіжого повітря, — сьогодні ввечері з нами буде обідати один мій приятель з Заходу.

— Питатиме нас, чи не чули ми новини з Денверу? — спитав один з членів клубу, соваючись у кріслі.

— Буде розказувати про новий двадцятитрьохповерховий масонський храм у Квінсі? — спитав другий, упускаючи пенсне. — Може, буде оповідати нам, як у Міссісіпі ловлять рибу на бузівки замість принади? — ущипливо спитав Керк.

— Заспокойтеся, — сказав Вайнінґ. — Ні на які дрібні пороки він не нездужає. Він грабіжник, злодій, що розламує сейфи, і мій великий приятель.

— Ох, цей Вайнінґ, — говорили клубмени. — Він не може і слова сказати, щоб не подотепувати.

О восьмій увечері, коли сіли обідати, праворуч від Вайнінґа сів спокійний, гладенько виголений, елегантний, приємний молодий чоловік. І коли присутні, що нічого крім міських вулиць не бачили, говорили про хмарочоси, про маленького царя з далекої країни, що сидить на льодовому троні, про дрібну рибу з поганеньких річечок, цей широкоплечий, рослий, бездоганно вдягнений чоловік з поставою імператора брав участь у їхньому базіканні ліліпутів лише порухом вій.

Але от він заговорив сам і сильними яскравими штрихами намалював їм чудесну панораму Заходу. Він накопичував на стіл снігові гори, від яких хололи гарячі забуті страви; одним порухом руки він обернув клуб в увінчане соснами міжгір’я, лакеїв — у страшних розлючених міліціонерів, а слухачів — у вкритих кров’ю втікачів, що, роздираючи руки, видряпуються по закривавлених скелях. Він лише торкався стола і всі, спинивши подих, бачили кратери згаслих вулканів, і в усіх пересихало в роті і тріскались губи, коли він оповідав про край, де немає ні води, ні їжі. Машинально проштрикуючи виделкой скатерку, він, так само просто, як Гомеру своїх піснях, розкривав перед своїми слухачами новий для них світ, як розкривають новий світ дітям, розказуючи їм казку про “Країну за дзеркалом”. Досить було одному з його слухачів згадати про занадто міцний чай, поданий на “afternoon” на Медісон-авеню, як він зараз же починав оповідати про спустошення, які роблять червоношкірі по приграничних містах, про лицарів аркану, про банди розбійників — і нудьги як не було.

Одним помахом своєї білої, без перснів, руки, він прогнав Мельпомену і поставив на її місце перед очима клубменів Діану й Амарілліс.

Перед ними розстилалися савани. Вітер, що вільно гуляв на тисячомильному просторі серед зарослів шалфею та мескіту, своєю піснею заглушав уривчасті звуки міста. Він оповідав їм про табори, про ранчо — ці острови серед моря запашних квітів прерії, про прогулянки верхи тихої ночі на такому летючому коні, що за нього сам Аполон віддав би всіх своїх, на яких він їздить удень. Він подав їм цілу велику епопею життя худоби і горбів, яких ще не торкнулася нечиста рука людини-каменяра.