Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 165

Сарина кімната виходила у двір. Виглядаючи у вікно, вона могла бачити задню цегляну безвіконну стіну ящикового заводу на сусідній вулиці. Але стіна була чистісінький хрусталь. І Сара бачила внизу зелену поляну в тіні вишневих дерев і берестків, облямовану малиновими й трояндовими кущами.

Справжні віщуни весни надто непомітні для очей і для вух. Декотрим з них, перш ніж вони зможуть привітати Даму в зеленім, потрібний шапран у цвіту, блискуче тернове дерево, пташині співи, — навіть таке грубе нагадування, як прощальне ручкання з устрицями й з іншими стравами зимового меню. Але до вибраних синів старої матері землі з’являються радісні весняні віщуни, проголошуючи їх рідними дітьми, а не приймаками, — хіба тільки вони самі побажають ними бути.

Минулого літа Сара поїхала на село й покохала фермера.

(Коли пишете оповідання, ніколи так не зупиняйтесь. Це погане мистецтво, й від цього може покривитись всяка цікавість. Хай оповідання йде вперед, не зупиняючись.)

Сара залишалася два тижні на фермі “Соняшне Джерело”. Тут вона пройшла науку кохання з сином старого фермера Франкліна — Уолтером. Взагалі фермери кохались, брали шлюб і переверталися на лопух дуже швидко. Але молодий Уолтер Франклін був теперешнім агрономом. У його корівнику стояв телефон, і він міг точно вирахувати, як уплине врожай канадійської пшениці майбутнього року на картоплю, посаджену на молодику.

На тій тінявій полянці, зарослій малиновими кущами, Уолтер залицявся до Сари й скорив її. Вони сиділи разом і плели вінок із кульбаби для її волосся. Він захоплювавсь ефектом жовтих квіток на її чорнявих косах, і вона залишилась у вінку, пішла додому, розмахуючи солом’яним морським брилем.

Уолтер сказав, що вони візьмуть шлюб навесні при перших ознаках весни. І Сара вернулася назад, у столицю, барабанити на своїй друкарській машинці.

Грюк у двері розвіяв Сарині спомини про ті щасливі дні. Лакей приніс записку олівцем — меню “Хатніх обідів” на наступний день, — власноручні розкаряки старого Шуленберга.

Сара сіла за машинку й пропустила картку між вальки. Вона працювала проворно. Звичайно, всі двадцять одна картка були готові за півтори годині.

Сьогодні в меню змін було більше ніж як завжди. Юшки були легші. Із перших страв свинину було викреслено й красувалася вона тільки з руською ріпою у відділі смажених. Граціозний дух весни перейшов усю обіденну картку. Ягня, що нещодавно розбишакувало на зелених горбках, скористовано для підливи, що нагадувала про його жвавість. Устрицина пісня ще хоч і не зовсім змовкла, але чулася вже “duminuendo con amore”. Сковородка, очевидно, гуляла. Реєстр різних пиріжків розпухав, важкі пудинги зникли. Сосиски, обгорнуті гарніром, танули в солоднечій передсмертній тузі в товаристві гречаної каші.

Сарині пальчики танцювали, як мошка над струмком улітку. Вона перебирала страви, розміреним оком визначала кожній її місце відповідно до того, яка в неї завдовжки назва.