Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 161

— Нічого, Річер, мій хлопчику, — весело сказав Антоні. — Ну, ти можеш тепер іти собі до свого клубу. Я радий, що це в тебе не печінка. Ти кажеш, що за гроші не можна купити часу? Звісно, ти не можеш замовити собі вічність, щоб її запакували й приставили тобі додому. Але я бачив, як батько наш аж ноги намулював, коли йому спадало в голову почати мандрівку по золотих розсипищах.

Увечері приїхала тітка Елен, тиха, сентиментальна, зморшкувата, придушена своїм багатством жінка, що завжди зітхала. Антоні читав у той час вечірню газету. Тітка розпочала дискусію на тему про любовні негоди.

— Він мені у всьому признався, — сказав її брат Антоні. — Я сказав йому, що весь мій поточний рахунок у банку до його послуг. Тоді він почав лаяти гроші. Він каже, що гроші не можуть допомогти.

— Він каже, що суспільних умовностей, не можна зрушити з місця, хоч би запряглося, й десять мільйонерів, — зітхнула тітка Елен. Занадто великої ваги ти надаєш грошам. Багатство — ніщо в порівнянні з щирим коханням. Кохання всемогутнє. Ах, якби він освідчився їй раніше. Вона не відмовила б нашому Річерові. Але тепер, я боюся, уже пізно. В нього, не буде нагоди договорити з нею. Все твоє золото не може принести щастя твоєму синові.

О восьмій годині наступного дня тітка Елен дістала з своєї поїденої міллю шкатулки золоту обручку старовинного зразка й подала її Річеру.

— Надінь її сьогодні увечері, Річер, — сказала вона. — Мені подарувала її твоя мати. Вона мені сказала, що ця обручка приносить щастя в коханні. Вона просила мене віддати її тобі, коли ти знайдеш собі подругу в житті.

Молодий Рокуол шанобливо взяв обручку і хотів надіти її на мізинець. Вона налізла до другого суглоба і там застрягла. Річер скинув її й засунув у жилетну кишеню. Потім він викликав телефоном свій кеб.

На вокзалі він визволив міс Лентрі з галасливої юрби пасажирів.

Було рівно тридцять дві хвилини на дев’яту.

— Не можна примушувати маму та всю компанію довго чекати, — сказала вона.

— До Уоллек-театру, якнайшвидше! — чесно наказав кучерові Річер.

Вони вилетіли Сорок восьмою вулицею на Бродвей і поїхали осяяною сліпучим світлом дорогою, що з’єднує нижні майданчики західного Нью-Йорка з кам’яним громаддям східного.

На Тридцять четвертій вулиці Річер звелів кучерові зупинитися.

— Я упустив обручку, — він попрохав пробачення і виліз. — Вона належала моїй матері, і мені було б дуже прикро, якби я загубив її. Я затримаю вас на півхвилини. Я бачив, куди вона покотилась.

Менше ніж через хвилину він уліз у кеб з обручкою. Але протягом цієї хвилини трамвайний вагон зупинився якраз проти кеба. Кучер спробував був об’їхати ліворуч, але важкий фургон, що розвозить товари по місту, загородив йому дорогу. Кучер спробував узяти праворуч, але йому довелося ту ж мить податися назад перед важкою й зовсім недоречною тут хурою, що перевозить меблі. Кучер спробував повернути назад, але змушений був кинути віжки й вилаятися. Кеб не міг їхати, оскільки навкруги була мішанина з коней та екіпажів.