Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 125

У одного з директорів була напоготові яхта, і він віддав її мені, у повне моє розпорядження. За чотири години я вже мчав щодуху навздогін за тією фруктовою посудиною. Я добре знав, куди прямував старий Уорфілд — його звали Дж. Черчілл Уорфілд. У ті часи у нас були угоди про видачу злочинців з усіма країнами світу, крім Бельгії та цієї бананової республіки, Анчурії. В Нью-Йорку не знайшлося жодної фотографії старого Уорфілда — хитрун заздалегідь подбав про це, — але у мене був докладний опис його зовнішності. До того ж, він мав при собі даму, а з дамою ніхто не заховається. Вона була неабияка пташка, не з тих, чиї портрети друкують у недільних газетах. Ні — справжня дама, з тих, що відкривають виставки хризантем та хрестять броненосці.

Уявіть собі, сер, нам так і не пощастило наздогнати в морі оту фруктову посудину. Океан — великий, і ми, мабуть, десь розминулись. Але ми все ж таки тримали курс на Анчурію, бо саме туди прямував фруктовоз.

До того мавпячого берега ми прибули якось надвечір, годині о четвертій. Поганеньке суденце саме приймало там на борт вантаж бананів. Мавпи підвозили їх до нього на великих шлюпках. Може, то був пароплав, на якому прибув старий Уорфілд, а може, й не той, невідомо. Я зійшов на берег, щоб роздивитись. Краєвиди там дуже гарні. Таких не побачиш і в нью-йоркських театрах. Бачу — стоїть серед мавп на березі американець, великий такий, спокійний чолов’яга. Він показав мені, де живе консул. Консул — зовсім молодий і дуже симпатичний. Він сказав, що фруктовий пароплав зветься “Карлсефін” і що він звичайно ходить до Нового Орлеана, але цього разу прибув з Нью-Йорка. Тоді я вирішив, що на ньому й сидять мої втікачі, хоч усі запевняли, що на “Карлсефіні” — жодного пасажира. Я подумав собі, що вони хочуть висадитись, коли стемніє, що їх лякає моя яхта. Отже, мені залишалось одне: ждати, доки вони зійдуть на берег, а тоді відразу злапати їх. Заарештувати старого Уорфілда я не міг, бо для цього потрібен дозвіл місцевої влади; моя гра була — перехопити вкрадені гроші. Вони, звичайно, не опираються, якщо ви заскочите їх зненацька, коли вони виморені, розбиті, знервовані.

Коли стемніло, я присів на часинку під кокосовою пальмою на березі, а потім підвівся й пішов на розвідку в місто. Аж там немає на що й глянути! Жити в Нью-Йорку й бути чесною людиною — у сто разів краще, ніж опинитися серед отих мавп із мільйоном у кишені.

Препогані глиняні халупи; трава на вулицях мало не до колін; жінки з голими шиями та руками ходять сюди-туди, курячи сигари; жаби сплять на деревах і торохтять, мов віз із пожежною кишкою; величезні гори, з яких сиплеться каміння в задвірки, океан, що змиває фарбу з будинків, — ні, сер, краще жити в Божій країні та харчуватись у їдальні для бідних!