Читать «Велика місія цивілізаторів» онлайн

Малював Віталій Крижанівський

МІРАЖ

Місто завмерло.

Люди зупинялись і дивилися в небо поверх дахів велетенських будинків. На шляхопроводі загальмував блакитний автобус. Пасажири притулилися до шибок, на передньому сидінні злякано заплакав хлопчик. Кілька десятків трамваїв заклякло на коліях…

А над обрієм, над ярусами дахів, у хмарному небі, стояло похмуре жовтаво-сизе обличчя. Тонка телевізійна вежа перерізала квадратне підборіддя. Обличчя було нерухоме й величезне. Щось незвичайне вбачалося в ньому, і ніхто не міг сказати — чоловіче воно чи жіноче.

Різко обрубане підборіддя, маленькі затиснуті губи і химерної форми ніс, брови зійшлися, як латинська літера «V», високе чоло з одною-однісінькою глибокою зморшкою. Волосся майже не видно—тільки над лобом темна смуга. Очі великі, дуже опуклі — про такі в народі кажуть: булькаті. В зіницях ніби жевріє загадковий блиск. Очі, здається, пильно вивчають місто, уперто свердлять його.

Пізніше городяни розповідали один одному, що вони мало не збожеволіли, коли з-за покрівель визирнули ці величезні очі. На вулицях спочатку зчинилася паніка. Біля центрального парку перекинулась автомашина. Шофер насилу виліз з кабіни і далі, мов зачарований, дивився на гігантське лице, що зненацька з'явилося над майданом. Сотні тисяч жителів міста не могли відвести очей од тої дивовижі. Столицю ніби заворожило. Рух остаточно припинився, і регулювальники, опустивши свої жезла та зсунувши картузи на потилиці, втупили очі в небо.

Клацали тисячі фотоапаратів, але жоден фотограф не зміг умістити в об'єктиві неосяжний міраж. З найближчого аеродрому злетіли висотні винищувачі; з хижим, пронизливим виттям помчали вони в стратосферу — довгі, з розчепіреними короткими крилами. Білі траси трьох винищувачів перетнули, ніби шрами, ліву щоку видовиська. Та пілоти не досягли привида: обличчя було так само недосяжно далеко, хоч носи винищувачів націлювались прямо в нього майже двадцять хвилин. Винищувачі повернулися на аеродром.

Обличчя раптом стало зеленавим і прозорим, як тонка плівка, а потім щезло. Жителі столиці й навколишніх міст опам'яталися від приголомшення. Вулицями, мов крижини в повінь, посунули блискучі автомобілі.

Запахкав і промчав рейками кур'єрський поїзд. Рушив з місця блакитний автобус, і хлопчик на передньому сидінні спитав дзвінким дискантом:

— Це таке кіно, мамо?

Коло парку перехожі помагали водієві поставити на колеса малолітражку.

Вихопили авторучки репортери.

Начальник аеродрому слухав рапорт командира розвідувальної трійки. В обсерваторії безперервно дзеленчали телефони — людей цікавило дивовижне явище.

Директор обсерваторії, сидячи в своєму кабінеті й постукуючи олівцем по столі, говорив сивому повновидому співробітникові:

— Який же це міраж, колего? Хіба у нас Арктика чи пустеля Гобі? Там повітря важке, застигле, величезні простори криги або піску. Та чи мені пояснювати вам усе це! А в нас — поривчастий вітер, дощ, сльота… і раптом — міраж! Ха! Ну й утяли ж ви, колего! Припустимо навіть, що це якась фата-моргана, якийсь особливий вид рефракції світла, чіткий, як фотокартка, і здатний триматися на вітрі — абсурд, але припустимо. Тоді скажіть, будь ласка, чому ця рефракція відкинула на небо збільшений відбиток обличчя однієї людини? Рефракція — явище, яке розсіює, а не концентрує світло. Вона може дати зображення ділянки землі або води в кілька квадратів них кілометрів, а не чийсь один портрет. І знову ж — хто це бачив, щоб міраж змінював колір і згасав, наче десь повернули вимикача!