Читать «Велика місія цивілізаторів» онлайн - страница 5

«А якби гармата не зачепилася за гілляччя, може, я й сам побачив би все це на власні очі…»

АЛЬБЕРТІВ ЗЛОЧИН

Грюкнули металеві двері.

Альберт дивився, як інженер Зігфрід Лор швидко йде через велику бетонну кімнату.

Всміхнувшись, Зігфрід зупинився перед Альбертом, поплескав рукою по його чорному «черепу».

— Привіт, старий. Я три дні тебе не бачив. Розповідай, як справи?

— Обстановка не змінилася. Одержую необхідні дані. Всі вузли справні. Трансфлюксори системи пам'яті…

— Добре, друже, знаю! А в мене, розумієш, неприємності. Черговий внесок за ферму платити треба, а грошей нема.

Альберт моргнув трьома червоними очицями на кулястому «черепі» й почав:

— Я хочу одержати…

— Так, так! — обізвався Зігфрід, сідаючи на стілець. — Якби ти знав, як мені остогидло твоє слівце «інформація». Запитуй.

— Що таке гроші?

— А, гроші… Влучне питання. В наш час, брате, гроші — це життя.

— Розумію. Гроші — особлива форма існування білкових тіл.

— Ні, не те! Ось, скажімо, тобі потрібні батареї живлення. Я беру отакі папірці,— Зігфрід показав Альбертові свою останню асигнацію, — іду з ними до пункту постачання і міняю там на батареї. Що більше папірців я маю, то більше можу виміняти на них батарей. Так з усіма речами. Цей костюм, черевики, краватку — все можна дістати за гроші. Купити, значить. Ось тебе, наприклад, купує пан Латімер, а інститут продає. Купу папірців одержить. Жалкую тільки, що мені нічого не лишиться.

— Отже, у пана Латімера є гроші, а в тебе нема?

— Не треба бути феритотранзисторним, щоб зрозуміти це. І гроші, і колекція алмазів…

— Алмаз — це аморфний вуглець. Він коштує багато грошей?

— Ще б пак! — усміхнувся Зігфрід. Його співрозмовник моргав, нерухомо стоячи на своєму місці. Всередині у нього щось тихенько клацало. Інженер заплющив очі, торкнувся пальцями скронь.

Як болить голова!

Пролунав різкий, чистий Альбертів голос:

— Твоя система зруйнується, якщо не одержить достатнього живлення. Пан Латімер має більше грошей, ніж потрібно для обміну на речі, необхідні його системі. Треба зрівняти…

— Що ти, Альберте! — вигукнув Зігфрід, схопивши робота за холодні маніпулятори, — і не думай. Ти мені надто дорогий, щоб я дозволив… Не ми встановлювали закони, не нам їх порушувати. Я — інженер, працюю, знаю свої функції, а якщо у Брейла Латімера капітал — певно, він розумніший за мене… Забудь про це, зрозумів? Я щось почитати принесу. Тобі тут ще кілька днів стояти…

Зігфрід зітхнув і став задумливо згинати й розгинати Альбертів маніпулятор.

Лунко загула сирена. Хтось, пробігаючи, вдарив у двері. Інженер схопився, відчинив їх і вибіг у коридор. Тривога.

Зігфрід, щулячись від холоду, застібнув піжаму й пірнув під ковдру.

Горів нічник під тонким жовтим ковпаком. У кімнаті пахло свіжими, накрохмаленими простирадлами.

Нарешті аварію ліквідовано. Дві години ночі. Зараз він трішки почитає, запалить цигарку на сон грядущий, а потім…

У Зігфріда приємно нили кістки, тіло обм’якло, важко поринаючи в перину. Здавалось, якби й захотів він устати — не зможе.