Читать «Вбивство у Східному Експресі» онлайн - страница 5

— Перший.

— Чудово, мсьє. Куди ви їдете.

— До Лондона.

— Добре. Я забронюю вам квиток до Лондона і зарезервую вам купе у вагону Стамбул — Кале.

Пуаро зиркнув на годинник. За десять восьма.

— У мене є час, щоб поїсти?

— Звичайно, мсьє.

Бельгієць кивнув. Він повернувся, відмінив броню у готелі та попрямував до ресторану. Тільки він почав робити замовлення, як на плече його лягла чиясь рука.

— Приятелю, яка приємна несподіванка! — сказав голос позаду нього.

Позаду нього стояв низький повний чоловік із смішною зачіскою, задоволено посміхаючись. Пуаро підвівся.

— Мсьє Бук!

— Мсьє Пуаро!

Мсьє Бук, також бельгієць, був директором компанії — власник фірмових вагонів, і його знайомство з легендою бельгійської поліції триває багато років.

— Друже, чому ви так далеко від дому?

— Мав одну справу в Сирії.

— І ви повертаєтеся додому — коли?

— Цієї ночі.

— Чудово! Я також. Їду по справах до Лозанни. Ви вирушаєте Східним Експресом?

— Так. Попросив, щоб мені забронювали купе. Я планував залишитися тут на декілька днів, але отримав телеграму, в якій мене просять терміново приїхати о Англії.

— Ех, — зітхнув мсьє Бук, — бізнес є бізнес. Але про вас зараз говорить увесь світ!

— Напевне, щось мені таки вдалося, — скромно зауважив Пуаро.

Мсьє Бук усміхнувся.

— Ми ще з вами неодноразово зустрінемося, — сказав він, встаючи з-за столу.

Пуаро сконцентрувався на тому, щоб не вмочити свої вуса в суп. Чекаючи наступну справу, він вирішив оглянути залу. Там знаходилося з півдюжини людей, і з них усіх лише двоє становили цікавість для Еркюля Пуаро. Сиділи вони не надто далеко. Молодший із них, приємної зовнішності, був чоловіком близько 30 років і мав вигляд американця. Але привернув увагу Пуаро не він, а його компаньйон.

Це була особа віком близько шістдесяти-сімдесяти років. На перший погляд він скидався на відомого мецената — трішки лисий, з високим чолом, чудова посмішка із вставною щелепою — все це робило його в очах іншим надзвичайно доброзичливим. Проте коли їхні погляди перетнулися на мить, Пуаро помітив страшенну зловтіху, всю фальш його зовнішності.

— Оплати рахунок, Гекторе, — сказав він, покрившись рум’янцем. Його голос звучав хрипло, проте спокійно й м’яко.

Коли Пуаро наздогнав свого знайомого в холі, двоє американців уже покидали готель. Молодший слідкував за оформленням багажу. Відкривши скляні двері, він промовив:

— Проходьте, містер Ретчетт.

Старший чоловік кивнув у відповідь і вийшов із готелю.

— Що ви можете сказати мені про цих двох? — запитав Пуаро.

— Вони американці, — відповів мсьє Бук.

— Звісно. А щодо їхніх особистостей?

— Молода особа доволі приємна.

— А інший?

— Правду кажучи, я на нього небагато споглядав. Враження від нього трохи неприємне. А ви що скажете?

Пуаро на хвильку замислився.

— Знаєте, коли він пройшов повз мене, у мене виникло те ж відчуття. Наче повз тебе пройшла дика тварина, готова в будь-яку секунду накинутися на тебе.

— Хоча він виглядає дуже поважно.

— Саме так! Тіло — як клітка, виглядає чудово, але крізь ґрати проглядається дика тварина.