Читать «Вбивство у Східному Експресі» онлайн - страница 3

Це була молода, стримана та врівноважена леді, яка зможе про себе подбати в будь-якій ситуації. Йому дуже сподобалася виразність її рис обличчя, вишукане вбрання, темне звивисте волосся та очі — сірі, холоднокровні, ніби вдивляються в нікуди. Проте Пуаро зауважив, що вона з тих жінок, яких він називає «красива жінка».

Згодом у вагон-ресторан увійшов високий худий чоловік, на вигляд сорока-п’ятдесяти років, у коричневому костюмі, з легкою сивиною на скронях.

— Полковник з Індії, — промовив до себе Пуаро.

Зайшовши в кімнату, незнайомець вклонився дівчині. — Доброго ранку, міс Дебенхем. — Доброго, полковнику Арбетнот.

Полковник стояв навпроти неї, опершись на стілець.

— Щось не так?

— Ні, все гаразд. Сідайте.

— Сніданок — не найкращий час для розмов.

— Я не кусаюся.

Полковник сів і покликав офіціанта як справжній офіцер, замовивши каву та яєчню. Погляд його ненадовго зупинився на Еркюлеві Пуаро, який прочитав у його очах фразу «Дивакуватий іноземець».

Як і всі англійці, вони не були балакучими. Обмінявшись декількома сухими фразами і подарувавши дівчині троянду вони пішли в її купе.

Під час обіду вони знову сиділи на одним столиком, ігноруючи третього пасажира. Розмовляли вони значно жвавіше, ніж уранці. Полковник розповідав про Пенджаб, іноді розпитуючи дівчину про Багдад, де була гувернанткою. Під час розмови в них виявилося декілька спільних знайомих, що відразу зблизило їхні стосунки. Говорили про старого Томмі, старого Реджі та інших людей. Полковник поцікавився, чи їде вона далі до Англії чи зупиняється в Стамбулі. — Їду далі. — Не хочете побачити місто? — Два роки тому я їхала цією дорогою і три дні провела в Стамбулі. — Зрозуміло. Мушу зізнатися, я щасливий, адже я також їду до Англії.

Він незграбно вклонився і на його обличчі з’явився рум’янець.

— Він чутливий, цей полковник, — подумав Пуаро з посмішкою. — Подорож потягом більш небезпечна, ніж морем.

Міс Дебенхем спокійно відповіла, що це чудово. Її манери були дещо жорсткими. Пуаро зазначив, що полковник провів її до купе. Вони споглядали мальовничі краєвиди Таврських гір. Під ними проходили Кілікійські Ворота, коли вони зупинилися в коридорі. Пуаро якраз проходив повз, коли дівчина прошепотіла:

— Як прекрасно! Я, я…

— Що?

— Я просто в захваті!

Арбенот не відповів, але його обличчя дещо похмурніло. Він сказав:

— Хочу, щоб ви усе це покинули.

— Тихіше, будь ласка.

— О, звісно! — Він кинув презирливий погляд на Пуаро. — Проте мені не подобається ваша робота гувернанткою. Бути на побігеньках у тиранів-матусь та їхніх набридливих малюків.

Дівчина посміхнулася широкою посмішкою:

— Не думайте про це. Зневажливе ставлення до гувернанток — лише вигадки. Можете бути певні, що іноді навіть батьки мене побоюються.

Арбетнот виглядав присоромленим.

— Якусь цікаву комедію бачу я зараз, — задумався Пуаро і згадав, що раніше думав про те ж саме.

Вони прибули до Коньї о пів на дванадцяту ночі. Англійські пасажири вийшли розім’яти ноги, крокуючи вперед і назад по засніженій платформі.