Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 41
Генрi Лайон Олдi
— Якщо він відразу півторашку запропонував, значить, кулька більше коштує, — примудряюся нарешті знайти гідну відповідь. — Треба до оцінювача занести. Справжню ціну дізнатися…
— Бізнесме-е-ен!..
Наталя гордо йде геть. Услід за Юрком. А у мене раптом з’являється пристрасне бажання напитися. До півсмерті. Як чіп. До повного затьмарення і жорстокого бодуна на ранок.
Що ж, коньяку для цього залишилося цілком достатньо.
18
Тополі грали в зиму. Пухові снігопади, дітлахи з коробками сірників бігають уздовж вулиці, радісно кидаючись вогниками. Бабці бурчать незлобиво. Своє все-таки, рідне, нехай пустує. Виросте, натомиться…
— Здрастуйте, Валерочко! Як мама? Дідусь? Пишуть?
— Здрастуйте, Абраме Григоровичу…
— Як здоров'я дідуся?
— Погано. Старий він… Мама дзвонила, плакала: у лікарні весь час.
— Ой, як шкода! Скажіть мамі, хай тримається… Вона у вас молодець! А ви ще не їдете?
Як я люблю ці розмови. А ви ще не їдете? Ще не виїхали? А чому? Ой, ви не розумієте свого щастя! Особливо обтяжливі зустрічі з малознайомими людьми. Коли спільних інтересів як кіт наплакав, говорити, в цілому, нема про що, і ти стоїш, кліпаючи, всім виглядом показуючи: закруглюємося?
Абрам Григорович не розуміє.
Квадрат не хоче закруглюватися.
Повне, одутле обличчя променіє співчуттям. Будівельник за освітою, Абрам Залеський був природжений «слухач» — не знаючи нотної грамоти, замолоду лабав джаз по шинках. Король клавіш. Кажуть, часом пише пісеньки для КВК. Не знаю, не чув. Замолоду… Він старший за мене на сім років, а здається, що на цілу вічність.
Це, напевно, тому, що Залеський рано облисів.
А ще тому, що багато хто народжується людиною похилого віку.
— Ви знаєте, Валерочко, а я подав документи. Шкода, Олежко відмовляється.
Олежко — це його син. Старший. Хлопцеві за двадцять, у Наталки у видавництві скоро вийде «покет» з його оповіданнями. «Мертве місто», «Час низьких стель» і щось іще. Наталка хвалила. Давала мені погортати верстку. Муть непроглядна, я нічого не зрозумів. Але сперечатися не став. Наталя за чергового улюбленця горло перегризе.
— Ну і правильно відмовляється, Абраме Григоровичу. Що йому там робити?
— Ой, Валерочко… Ну навіщо ви так говорите?
Добре, що він застав мене біля самого під'їзду. Інакше довелося б довго йти поруч, вислуховуючи, киваючи, підтакувати або сперечатись. Від’їзджанти дуже люблять поговорити про процес. По суті, нешкідлива пристрасть: дати вихід хвилюванню, виплеснути на стороннього. Дещо нагадує щиросерді вагонні розмови. Але — краще не зі мною.
Тополиний пух між нами закручується завірюхою.
Спалахує.
— Ну навіщо ви кинули сірника, юначе? А якби нас обпалило?
«Юнак» на лавці посміхається. Спереду у хлопця бракує зубів, і губи шорсткі, обсипані лихоманкою, від чого усмішка виглядає особливо відразливою. Вочевидь слухав нашу розмову. Вочевидь не в захваті. Зараз ляпне що-небудь.
Абсолютно забув, що хвилину тому сам мріяв позбавитися докучливого співрозмовника.
— Вибачте, Абраме Григоровичу… Я запізнююся.
— Так-так, Валерочко! Всіх благ! Привіт родичам!
— Обов'язково…