Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 42

Коли я заглиблююся в темне нутро під'їзду — Іона, якого проковтнув п'ятиповерховий кит, — юнак заходить слідом. Палить, спостерігаючи, як я поволі піднімаюся по сходах. Спиною під його поглядом забігали мурашки. Бувають люди, неприязнь до яких біжить перед ними.

Проліт.

Другий.

— Валерій Смоляков — це ви?

Питання наздоганяє мене біля дверей квартири. Впускаю ключі. Гніваючись на власний ляк, сідаю навпочіпки. Починаю виколупувати ключі з щілини між сходами.

— …це ви?!

Що за безглузда манера — розмовляти, стоячи внизу?!

— Це я. А ви до Дениса?

Не пам’ятаю, щоб у Дениса були такі приятелі. Нікчем тут не шанують. Денис зве їх «чаморошними». Хоча інколи я віддав би перевагу кільком слабшим, але більш начитаним хлопцям синові у товариші.

— Ні. Я до вас.

— До мене?

Наша розмова гучно бродить під'їздом. Починає нявкати Баська, кішка сусідки з четвертого поверху. Глузливо чорніє «граффіті» на стіні: «Хеві-метал-лох». Вже не знаю, на чию адресу.

— Так, до вас. Моє прізвище — Кожум'яка.

— Дуже приє…

Насмішка стає попперек горла.

— Мені можна піднятися?

— Піднімайтеся.

Поперед нього піднімається дим дешевої «Ватри». Як можна палити цю гидоту?! Сам хлопець запізнюється на півхвилини. Він іде, дивно сіпаючись. Тремтить дрібно, але виразно. Дивитися на хлопця неприємно. Він знає це і, піднявши голову, обдаровує мене черговою усмішкою.

Злою, із тихим викликом.

— Заходьте. Як ви дізналися, де я живу?

— Н-не-нн-неее…

Він раптом починає сильно заїкатися. Булькає, широко роззявляючи рот. Майнув синій корінь язика.

— Н-нее… Не має значення. Ваш син сказав, що ви скоро будете. Він, до речі, пішов півгодини тому. З якоюсь шалавою.

Пропускаю «шалаву» повз вуха. Настя — дуже пристойна дівчинка. І взагалі, це Денисова справа.

— Роззувайтеся. Ось капці.

Кожум'яка заходить до квартири, не знімаючи кросівок. Заношених, брудних. Гаразд, змовчимо. Дуже не хочеться зізнаватися собі: я переляканий. Я нічого не розумію. Значить, у Скомороха був син? Власне, що тут дивного?

— Небагато живете, Смоляков. Н-ннн-ннеее….

Мить булькання.

— …н-неее… Небагато. Що, на заповітах важко сколотити статочок?

Господи, як же він мені не подобається!

Закрадається підступне відчуття: вся наша розмова, ще починаючи із зустрічі з Абрамом Григоровичем, збіса схожа на п'єсу. Діалоги, ремарки. Опис місця дії. Решта: на розсуд постановника. Зустріну цього постановника — уб'ю.

Або закричу із залу, скипівши овацією: «Режисера! Режисера на сцену!»

Мені страшно. Я чекаю. Я дуже небезпечний, коли мені страшно.

— То ви сідайте, Смоляков. На все життя не настоїтеся.

Швидко заходжу в їдальню. Кожум'яка розсівся на дивані, нога на ногу. Присунув вазу, струшує туди попіл. Ловить мій погляд:

— Милуєтеся, Смоляков?

— Ким?

— Мною. Шукаєте родинну схожість? Марно, я у матусю вдався. Коханий тато кинув нас сім років тому. Я, як то кажуть, син від першого шлюбу. Помилка молодості.

Він провокує мене. На що? Чи просто юнацька бравада, за якою ховається розгубленість? Злість остигає. Настрій мало-помалу приходить до норми. У Скомороха є син. Від першого шлюбу. Син чогось знайшов «цього Смолякова».