Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 30
Генрi Лайон Олдi
— Ви записані на зцілення?
Порцелянова усмішка секретарки. Гурія відволікається від комп'ютера, де її чекає «Супертетріс». Кліпає віями. Поряд з каштановими локонами на стіні, відсвічуючи склом, в рамочці красується ліцензія. Та сама, Мінохоронздоров'я. Вселяє непереборну впевненість.
— Так. Я дзвонив у понеділок. Мені призначили на 17.30.
— Почекайте, будь ласка. Я повідомлю матінці.
Пальчики з яскравим манікюром бігають по клавіатурі. Потім знімають трубку. За хвилину:
— Матінка Єпіфанія чекає на Вас. Коли зайдете, поцілуйте їй руку.
Навіщось уточнюю:
— Праву?
Із задоволенням бачу, як гладеньке личко ляльки спотворюється болісними роздумами. Все йшло за планом, і ось на тобі: клієнт вийшов за рамки. А ніби такий пристойний, в костюмі…
— Якщо хочете, праву.
— Спасибі.
— Нема за що. Ось у ці двері.
За дверима — просторий кабінет. Акваріум з рибками. Стіни обвішані грамотами подяки, дипломами Міжнародних товариств сприяння безсмертю і горбатими діаграмами, схожими на дзвонаря собору Нотр-дам. Спершу гублюсь і не відразу помічаю цілительку. Матінка Єпіфанія потонула в глибокому кріслі біля самого вікна. На перший погляд їй років сорок. На другій — п'ятдесят з хвостиком. Повна жінка, руда грива волосся явно чужа — перука. Хто б порадив їй не замикати «стрілки» біля очей? Та ще олівцем?! У поєднанні з густо-коричневими тінями «окуляри» виглядають розпусно.
Іду до крісла. Цілую масну руку. Праву.
На губах залишається присмак крему.
— На могилу до бабусі ходив?
Голос низький, грудний. Прокурений наскрізь.
— Е-е-е…
— Не ходив, бачу. А даремно, хороший. І хреста на могилі немає, мабуть.
Машинально киваю. Хреста немає. Моя бабуся була переконаною атеїсткою. Будівником світлого майбутнього. І померла в повній упевненості, що особисто моєму щасливому дитинству не вистачає Сталіна. Щоб було, кому дякувати. Кремінь-стара. А на могилу я взагалі не заходжу, сволота така.
— Ось тобі й біда твоя. У сусідній могилі на тебе чорний ворог фотку зарив.
— Ч-чию фотку?
— Твою, хороший. Твою фотку. Ось ти й чахнеш. З бізнесом проблеми? У сім'ї сварки? Сходи, хороший, на могилу, постав хрест.
— А фотку? Вирити, чи що?
Виразно уявляю, як я із заступом розриваю сусідські могили. Вночі. Нишпорю з ліхтарем у пошуках вкраденої фотки. Дощ, сльота, штані по коліна вимазані глиною. Після такого навіть підполковник Качка не витягне мене-хорошого із застінків тюремного дурдому.
— Гаразд. Будемо, хороший, яйцем викочувати. Ось квитанція, з вас дванадцять п'ятдесят.
Точнісінько як мито за
