Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 20

— Ні…

— Але водити ви умієте?

Почуваюся Алісою в Країні Велетнів. Або Джеком-Різником у Задзеркаллі. Зле мені.

— Ні. Дружина уміє. Її батько навчив… Тільки на права ніяк не збереться здати.

— Запишіть мені дані її паспорта. Через тиждень вам подзвонять, скажуть, куди йти здавати. Раніше не можу, вибачте…

Коли я проводжав Вольдемара Павловича, на майданчику вже стояв мій син. Денис із останньої сходинки очманіло розглядав громил, які вперто стулили плечі.

— Тату! Вони мене не пускають! Додому! Не пускають!

І, тоном нижче:

— Говорять, ти дуже зайнятий…

Той громила, що заносив «дипломат», спіймав побіжний погляд старичка. Згорбився. Обернувся до Дениса, який пашів гнівом.

— Хочеш дати мені в пику? — запитав громила. — Давай.

— Ви пробачите їх, Валерію Яковичу, — сказав старий, невідь кого маючи на увазі. — Гаразд?

Я був дуже радий, коли Денис відмовився.

А я — погодився.

10

Коли приніс сюди перше замовлення на афіші, і думки не мав, що знайомство з директором «Бліц-Прес КПК» може виявитися корисним. Здавалося б, що нам Гекуба, і що ми Гекубі? Аж ні! П'ять відсотків посереднику від суми отриманого замовлення — не кіт начхав. Плюс безкоштовні візитівки. Ось зараз дружина зісватала брошуру якогось Ф. М. Варенца «Тисяча кілометрів по Пслу, або Туди й назад». У їх видавництві цю маючню завернули, хоча автор погрожував «за свій рахунок». Мабуть, гидливість перемогла. Що ж, тим краще. Комісійні за «кілометри по Пслу» будуть явно більшими за Наташчин гонорар за редактуру. І хай друкується «в авторській редакції», згідно з бажанням малошанованого пана Варенца.

З офісу «Бліц-Преса» я вийшов у чудовому гуморі: вважай, на рівному місці півтори сотні зрубав. Цей настрій ще не встиг вивітритися, коли поряд м'яко пригальмувала чорна «Волга». Опустилося тоноване скло:

— Добридень, Валерію Яковичу.

Підполковник Качка у власному соку. Чуло серце: нечиста справа з баронською «Хондою». Всі папери начебто в порядку. І сама машина — не нова, але в дуже доброму стані. Дружина навколо стоянки об'їхала, на місце поставила — а очі аж світяться. Миттю помчала документи на права подавати, за вказівкою Вольдемара-благодійника. У Дениска взагалі щелепа відпала, коли дізнався. «Ну, тато! Ну!.. Cool!!! А я ж думав…» І негайно теж на права здавати зібрався. Найважче було пояснити, за які такі справи мені ця «Хонда» дісталася. Довелося розповісти майже правду. Мовляв, обманути хотіли, та не вийшло. Тепер бояться, що в суд на них подам — вирішили відкупитися. Здається, Наталя не повірила — ну на скільки мене обжулити можна?! — але допитуватися не стала.

А дарунок, виходить, «троянським конем» виявився. Крадена, мабуть, тачка…

— Здрастуйте, Матвію Андрійовичу. По мою душу?

Посмішка вийшла кривою. Вся недавня радість котилася під три чорти.

— Можна і так сказати, — у відповідь він по-батьківськи примружився. — У вас часинка знайдеться? Засядемо де-небудь, пивко візьмемо?..