Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 19

З кухні вдарив ритуальний гонг:

— Денисе! А хліба купити? Чому я постійно повинна…

— Це не Денис, Наташо. Це до мене.

— Хто?

— Циганський барон!

Ну хто мене за язика смикав?!

Старенький сміявся на рідкість заразно. Підстрибували окуляри в тонкій оправі. Хусточка з батисту промокала кутики губ. Бігали, веселячись, зморшки. І пахло дорогим одеколоном, який забивав навіть чад смаженої риби.

— Ви вельми дотепні, Валерію Яковичу. І спостережливі. По чарочці?

Звідки він витягнув пляшку? Загадка. Я придивився. Рот наповнився слиною, як у собачки Павлова. «Ювілейний», витримка й ціна приблизно однакові. Якщо витримку рахувати в роках, а ціну в баксах.

— Прошу до кімнати…

Уважно стежачи, щоб у чарках не виявилося дохлого таргана (бували випадки!..), нашвидку накриваю стіл. У кімнату заглядає Наташа, миттю проймається прихильністю до імпозантного старого. Він не по роках бадьоро підхоплюється з прочавленого крісла. Цілує моїй дружині ручку: наче гусар, у зап'ясток. Називається «Вольдемаром Павловичем», хоча я очікував щось подібне до «брата Жемчужного». Категорично відмовляється вечеряти — надовго не затримаю, коньяку для плезиру, і баста, обговорити дрібниці… Наташка квітне. Поглядає на мене: такі знайомі? звідки?! Я не розповів їй про циган на базарі. Я їй взагалі нічого не розповідав.

Навіщо?

«А дуболоми нудьгують на сходах, — промайнуло невлад. — Винести по чарці?»

— Отже, — починає тямущий Вольдемар Павлович, ледве Наташка виходить. — Метою мого візиту є загладити неприємний осад, який, цілком імовірно, міг залишитися у вас, Валерію Яковичу…

Він уважно дивиться мені в обличчя. Залпом, варварськи перекидає чарку, яку грів у долоньці. Я раптом розумію: він боїться. Він нервує. Сильно, до судомів, до мокрих пахв. Циганський барон Вольдемар не знає, як зі мною розмовляти. Звідси — манери дореволюційного юриста.

— Валерію Яковичу, давайте відверто?

Слабо киваю. Відверто то й відверто.

— Я старший за вас, Валерочко. Я набагато старший за вас. І дуже прошу вас: пробачте їх. Катерина ще дуже юна… Вона просто не встигла. І Федько, дурень, поспішив влізти. Ви його правильно покарали. Шкода, мало.

Він нахиляється до мене. Близько. Я бачу припудрені мішки під очима.

Ворушаться сухі, ніби лаковані губи:

— Вони дотепер|до цих пір|… іноді…

— Що — іноді?!

— Танцюють. Йдуть по вулиці, і раптом… Ви пробачите їх, добре? Дайте спокій. А я, зі свого боку…

Коротке, недбале клацання пальцями. У відповідь чутно грюкіт дверей, які відчинилися. Коли я з жахом розумію, що двері відкрили ззовні — один з громил уже входить до кімнати. З новеньким «дипломатом» в лапі. Відкидає кришку.

Якісь папери…

— Це дарча, Валерочко, — громила розчиняється під гул Вольдемарового баритона. — Все як слід, все завірено. Знаєте платну автостоянку біля Політеху?

— Знаю.

— Там стоїть «Хонда». Колір «металік». Запитайте у сторожа, він покаже. Машина ваша. Тут все записано: номер, інше… Ми могли б вибрати й дорожчу, але тоді це привернуло б увагу. Ви розумієте мене? Машину можете тримати на стоянці скільки завгодно. Хоч цілий рік. Там блок гаражів… За це теж сплачено. У вас є права?