Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 151

– Так – ні, – відповів Кемп. – Але уявити ваші почуття я можу.

– Я був ладен повбивати тих ідіотів! Я був знесилений від голоду… Нарешті я зайшов до іншого ресторану і замовив кімнату, пославшись на те, що в мене спотворене обличчя. На мене подивилися з цікавістю, але, звичайно, їм не було до цього діла, і я зміг поїсти. Їжа була не дуже добра, але я лишився задоволений. Поївши, я запалив сигару і став думати, що робити. А надворі буяла завірюха.

Що більше я думав, то ясніше розумів, яке безглуздя – бути невидимим у людному цивілізованому місті з вогким і холодним кліматом. Коли я планував свій експеримент, мені ввижалися тисячі переваг, і жодна з них не втілилася в життя. Я думав про все, чого тільки може побажати людина. Невидимість і справді давала змогу це все здобути, але ж не давала змоги з цього скористатися. Честолюбство? Який сенс у високому званні, коли тебе ніхто навіть не побачить? Кохання? Який сенс у прихильності жінки, якщо вона обов’язково виявиться Далілою? Мене не ваблять ні політика, ні слава, ні філантропія, ні спорт. Що ж залишалось? Заради чого я обернувся на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він замовк, погляд його блукав поза вікном.

– А як ви опинилися в Айпінґу? – спитав Кемп, боячись, щоб гість не урвав своєї роповіді.

– Я поїхав туди працювати. У мене жевріла надія… Я і тепер думаю про це… Про те, щоби повернутися назад, до свого колишнього вигляду… Коли я захочу, коли я зроблю все, що хотів зробити невидимим. Ось про це я й хотів би розповісти вам.

– Ви відразу поїхали до Айпінґа?

– Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх нотаток, чекову книжку, купити білизну й замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу досягти своєї мети… Розрахунки я покажу вам, щойно дістану книжки. Отже, я поїхав. Я досі згадую ту завірюху і мороку з моїм носом – треба ж було берегти його, щоб він не змокав!

– А позавчора, – перебив Кемп, – коли вас викрили, ви трохи… Судячи з газет…

– Так, трохи… Може, я вбив того дурного констебля?

– Ні, він ніби одужує.

– Його щастя… Мені направду урвався терпець. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а крамар?

– Ніхто не помирає, – відповів Кемп.

– Про бродягу я цього ще не скажу, – зі злостивою посмішкою зауважив Невидимець. – Такі люди, як ви, Кемпе, навіть не уявляють, що таке гнів! Працювати протягом років, планувати, обдумувати – і раптом наштовхнутися на якогось ідіота… Дурні всіх ґатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так піде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.