Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 149

Він повернувся, досі бурмочучи, відчинив двері до кімнати і, перш ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.

Я вирішив обстежити будинок і витратив на це певний час, бо рухатись треба було якомога тихше. Будинок був старий, і в ньому було так вогко, що шпалери в мансарді повідставали від стін. Крім того, в ньому було повно пацюків.

Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся сильно натискати на них. В одніх кімнатах зовсім не було меблів, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи з його вигляду, з других рук. У якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я так захопився його розбиранням, що знову забув про гострий слух господаря. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я підвів голову, і саме вчасно.

Господар пильно вдивлявся в перетрушену купу одягу, а в руі тримав старомодний револьвер.

Я завмер на місці, поки він, розкривши рот, підозріло роздивлявся довкола.

– То, мабуть, вони, – тихо сказав він. – Чорти б їх забрали.

Він обережно зачинив двері і відразу ж замкнув їх на ключ. Кроки його віддалилися. Я зрозумів, що мене замкнено в кімнаті, і не знав, що робити.

Я пройшов від дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Я знову розізлився, але вирішив-таки переглянути одяг і стягнув з верхньої полиці якийсь клунок. Господар повернувся знову, причому з іще похмурішим виглядом. Цього разу він таки доторкнувся до мене і, вкрай вражений, відскочив назад і зупинився посеред кімнати.

Потім він трохи заспокоївся. «Пацюки», – сказав він напівголоса, приклавши пальці до губ, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула підлога. Тоді господар із револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі клав у кишеню. Коли я зрозумів, чого він прагне, мене охопив гнів, і я насилу стримав себе. Я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді трохи згодом стукнув його по голові.

– По голові? – спитав Кемп.

– Так, по голові! Коли він спускався вниз. Ударив табуреткою, що стояла на сходовому майданчику. Він покотився, наче мішок зі старими чобітьми.

– Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності…

– Все це дуже добре для звичайних людей! Але ж я мусив перевдягнутися і вийти з будинку так, щоб мене ніхто не бачив. Нічого іншого я не вигадав. А потім заткнув господареві рот жилеткою і зав’язав його у простирадло.

– У простирадло?

– Так, зробив з нього клунок. Чудово допомогло налякати ідіота і примусити замовкнути! Бо вилізти звідти чи навіть висунути голову було б нелегко. Кемпе, не дивіться на мене, як на вбивцю. У нього був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти…

– І все-таки, – сказав Кемп, – в Англії, зараз… Він був у себе вдома, а ви… ви крали.

– Крав? До біса! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати цих пісень. Ви ж розумієте моє становище?!

– Я розумію і його становище також, – відповів Кемп.

Невидимець підскочив.

– Що ви хочете сказати?

Кемп стримався, хоча обличчя його посуворішало.