Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 147

Розділ XXIII

На Друрі-лейн

– Отже, – сказав Невидимець, – ви тепер розумієте недоліки мого стану. Я не мав ні житла, ні одягу. Якби я одягнувся, я би втратив усі переваги, перетворився б на щось дивне і потворне. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто наповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би видимим.

– Я не подумав про це, – промовив Кемп.

– І я теж. Сніг указав мені й на інші небезпеки. Якщо я потрапляв під сніг, то не міг ходити, оскільки відразу ж ставав видимим. Дощ робив з мене водяний контур, якийсь блискучий обрис людської постаті, бульбашку. А у тумані я скидався на ще невиразнішу мерехтливу бульбашку. Крім того, ходячи по вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на собі бруд, сажу та пил. Я не знав, коли б став видимим, але розумів, що довго чекати не доведеться.

– Не в Лондоні, в усякому разі.

– Я пішов до району поблизу Ґрейт-Портленд-стрит і опинився на тій вулиці, де жив раніше. Перед будинком, який я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли, тому далі я не пішов. Мені був потрібен одяг. У вітрині однієї з крамничок, у яких продають усілякі дрібниці: газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси, – я побачив цілу колекцію масок та носів, і в мене майнула та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в «Омніумі». Я вирушив до глухих вулиць на північ од Стренда, де, як я пам’ятав, є крамниці театральних костюмів.

День був холодний, дув пронизливий північний вітер. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хтось іззаду. Кожне перехрестя було небезпечним, за кожним переходом я мусив пильно стежити. На розі Бердфорд-стрит один чоловік, коли я намагався обійти його, несподівано повернув назад і штовхнув мене на землю, майже під колеса екіпажа. Візники вирішили, що в нього запаморочилося в голові. Я був так вражений, що пішов на ринок Ковент-Ґарден і присів у закутку біля лотка з фіалками, ледве переводячи подих. Але я мусив іти далі, оскільки застудився і боявся, що чхання приверне до мене увагу й викриє мене.

Нарешті я знайшов те, що було потрібно, – маленьку брудну крамничку у провулку поблизу Друрі-лейн. У вітрині я побачив багато театральних костюмів, перук, туфель, фальшивих коштовностей, фотографій. Крамничка була старомодна, низька і темна. Вона розташовувалася на першому поверсі кількаповерхового будинку. Я не побачив нікого й увійшов до крамниці.

Коли я відчиняв двері, задзвенів дзвоник. Я залишив двері відчиненими, а сам сховався в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і до крамниці зайшов якийсь чоловік.

Я мав план, який полягав у тому, щоб піднятися нагору, сховатися там і, дочекавшись слушної нагоди, знайти підхожу перуку, маску, окуляри та костюм і вийти між люди у більш-менш пристойному, хоча й трохи дивному вигляді. Якби я побачив гроші, то вкрав би і їх.