Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 146

Коли я почав приходити до тями, почулась розмова.

У сусідньому відділі, де вже підняли штори і світла було більше, я побачив двох чоловіків. Вони наближалися до мене. Я схопився на рівні, думаючи, куди втекти, і чоловіки почули мене.

Звичайно, вони могли бачити тільки якусь невиразну постать, що швидко віддалялась від них.

– Хто там? – закричав один.

– Стій! – закричав другий.

Я повернув за ріг і наштовхнувся на хлопця років п’ятнадцяти. Він закричав (я ж бо був без обличчя!), я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув убік і сховався під прилавком. За секунду я почув біганину й голоси. Кричали, що треба замкнути двері. Питали, що сталося. Давали поради, як спіймати мене.

Я лежав на підлозі, зовсім розгублений зі страху. Хоч як дивно, мені не спадало на думку скинути одяг. Я вже вирішив вийти одягнений, і це вже обумовлювало мої вчинки.

Раптом почувся крик:

– Ось він!

Я зірвався на рівні, схопив стілець, жбурнув його в голову тому, хто побачив мене, наштовхнувся на когось за рогом, щосили штовхнув його і кинувся сходами вгору. Але мій супротивник утримався на ногах і погнався за мною. На верхному майданчику була купа розмальованого посуду… знаєте… Вази… Тож на верхньому майданчику я зупинився, обернувся, вхопив одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідувача. Купа ваз завалилася, і я чув, як люди кричали й бігали. Я кинувся в буфетну; там був чоловік у білому, мабуть, кухар, який теж погнався за мною. В розпачі я повернув за ріг іще раз і опинився серед ламп і залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки-но підбіг кухар, який був на чолі погоні, я пожбурив у нього лампу. Він упав на підлогу, а я за прилавком почав якомога швидше скидати одяг. Пальто, куртка, штани, черевики – це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе друга шкіра. Я чув, як біжать люди; кухар лежав по той бік прилавка непритомний, а може, просто переляканий, і я знову побіг…

– Сюди, полісмене! – почув я.

Я знову опинився у меблевому відділі, в кінці цілої низки шаф. Я сховався між ними, ліг на підлогу і, звиваючись, як вугор, скинув светр і все інше. Коли з-за рогу вибіг полісмен із продавцями, я знову був вільною людиною, хоча задихався і тремтів зі страху. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопили штани.

– Він скидає крадене, – сказав один із продавців. – Він десь тут.

Але знайти мене вони все ж таки не змогли.

Деякий час я дивився, як вони шукають мене, і кляв долю, бо втратив одяг. Тоді пішов у буфетну, випив молока і сів біля каміна, щоб усе обміркувати.

Невдовзі прийшли двоє служників, обговорюючи цю пригоду. Звісно, думали вони дурниці. Я послухав оповідь про шкоду, яку я заподіяв (це було перебільшення) і припущення про те, куди я зник.

Я знову замислився. Винести щось звідси після такого було неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитися, чи не можна щось запакувати й вислати поштою, але не зрозумів їхньої системи. Близько одинадцятої години, побачивши, що сніг розтанув і потеплішало, я, втративши надію розжитися тут чимось, вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці й не мав планів на майбутнє.