Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 152
Лев Толстой
Проїхавши в диму через шостий корпус, позад висунутої вперед артилерії, яка стріляла, оглушуючи своїми пострілами, вони приїхали до невеликого лісу. В лісі було холоднувато, тихо і пахло осінню. П’єр і ад’ютант позлазили з коней і пішки зійшли на гору.
— Тут генерал? — спитав ад’ютант, підходячи до Кургана.
— Щойно були, поїхали сюди, — показуючи праворуч, відповіли йому.
Ад’ютант оглянувся на П’єра, ніби не знаючи, що йому тепер робити з ним.
— Не турбуйтеся, — сказав П’єр. — Я піду на курган, можна?
— Так, підіть, звідти все видно і не так небезпечно. А я заїду за вами.
П’єр пішов на батарею, а ад’ютант поїхав далі. Більше вони не бачились, і вже значно пізніше П’єр почув, що цьому ад’ютантові того дня відірвало руку.
Курган, на який зійшов П’єр, був тим славнозвісним (потім відомим у росіян під іменем курганної батареї, або батареї Раєвського, а у французів під іменем la grande redoute, la fatale redoute, la redoute du centre) місцем, навколо якого покладено десятки тисяч людей і яке французи вважали за найважливіший пункт позиції.
Редутом цим був курган, на якому з трьох боків було викопано рови. В обкопаному ровами місці стояли і стріляли десять гармат, виставлених у отвори валів.
В лінію з курганом обабіч стояли гармати; вони теж безперестану стріляли. Трохи позаду гармат стояли піхотні війська. Входячи на цей курган, П’єр зовсім не думав, що це, обкопане невеликими ровами місце, на якому стояло і стріляло кілька гармат, було найважливішим місцем бою.
П’єру, навпаки, здавалося, що це місце (саме тому, що він був на ньому) було одним з найнезначніших місць бою.
Зійшовши на курган, П’єр сів у кінці рову, що тягнувся круг батареї, і неусвідомлено-радісно усміхаючись, дивився на те, Що робилось навколо нього. Зрідка П’єр все з тією ж усмішкою вставав і, пильнуючи, щоб не заважати солдатам, які, раз у раз пробігаючи повз нього з сумками та зарядами, заряджали і накочували гармати, — проходжувався по батареї. Гармати цієї батареї безперестанно одна за одною стріляли, оглушуючи своїми звуками і застилаючи всю околицю пороховим димом.
На протилежність тій моторошності, що почувалась між піхотними солдатами прикриття, тут, на батареї, де невелика кількість людей, заклопотаних справою, була обмежена, відокремлена від інших ровом, — тут почувалась однакова і спільна для всіх, ніби сімейна жвавість.
Поява невійськової постаті П’єра в білому капелюсі спочатку неприємно вразила цих людей. Солдати, проходячи повз нього, здивовано і навіть злякано косились на його постать. Старший артилерійський офіцер, високий, з довгими ногами, рябий чоловік, наче для того, щоб подивитись на дію крайньої гармати, підійшов до П’єра і з цікавістю глянув на нього.
Молоденький кругловидий офіцерик, ще зовсім дитина, очевидно щойно випущений з корпусу, командуючи вельми старанно дорученими йому двома гарматами, строго звернувся до П’єра.
— Добродію, дозвольте попросити вас з дороги, — сказав він, — тут не можна.