Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 151

— Чого їздить посеред батальйону! — крикнув на нього один. Другий штовхнув прикладом його коня, кінь шарахнув, і П’єр, припавши до луки і ледве стримуючи його, виїхав перед солдатів, де було просторо.

Перед ним був міст, а біля мосту, стріляючи, стояли ще якісь солдати. П’єр під’їхав до них. Сам того не знаючи, П’єр заїхав до мосту через Колочу, який був між Горками і Бородіном і який у першій дії бою атакували (захопивши Бородіно) французи. П’єр бачив, що перед ним був міст і що з обох боків мосту і на луці, в тих покосах трави, які він помітив учора, в диму щось робили солдати; незважаючи на неугавну стрілянину, що точилася в цьому місці, він зовсім не думав, що тут якраз і було поле бою. Він не чув звуків куль, які вищали з усіх боків, і снарядів, які перелітали через нього, не бачив ворога, що був на тому боці річки, і довго не бачив убитих та поранених, хоч багато їх падало недалеко від нього. З усмішкою, що не сходила з його обличчя, він оглядався круг себе.

— Чого їздить оцей перед лінією? — знову крикнув на нього хтось.

— Ліворуч, праворуч візьми, — кричали до нього.

П’єр узяв праворуч і несподівано з’їхався із знайомим йому ад’ютантом генерала Раєвського. Ад’ютант цей сердито глянув на П’єра, очевидно, збираючись теж крикнути на нього, але, впізнавши його, кивнув йому головою.

— Ви чого тут? — спитав він і поїхав далі.

П’єр, почуваючи себе не на своєму місці і без діла, боячись знову стати на заваді кому-небудь, поїхав за ад’ютантом.

— Це тут що таке? Можна мені з вами? — спитав він.

— Зараз, зараз, — відповів ад’ютант і, під’їхавши до товстого полковника, який стояв на луці, щось переказав йому і тоді вже звернувся до П’єра.

— Ви чого сюди потрапили, графе? — спитав він, усміхаючись. — Усе цікавитесь?

— Так, так, — сказав П’єр. Але ад’ютант, повернувши коня, їхав далі.

— Тут ще хвалити бога, — сказав ад’ютант, — а на лівому фланзі у Багратіона страшенна жарня точиться.

— Невже? — спитав П’єр. — Це де саме?

— Та от їдьте зі мною на курган, від нас видно. А в нас на батареї ще стерпно, — сказав ад’ютант. — То як, їдете?

— Так, я з вами, — сказав П’єр, дивлячись круг себе і відшукуючи очима свого берейтора. Тепер тільки вперше П’єр побачив поранених, які брели пішки і яких несли на ношах. На тій самій луці з пахучими покосами сіна, де він проїжджав учора, впоперек покосів, неприродно підігнувши голову без ківера, що валявся тут-таки, нерухомо лежав солдат. — А цього чому не підібрали? — почав був П’єр; але побачивши строге обличчя ад’ютанта, що оглянувся в той самий, бік, він замовк.

П’єр не знайшов свого берейтора і разом з ад’ютантом низом поїхав по видолинку до Кургана Раєвського. П’єрів кінь відставав від ад’ютантового і рівномірно струшував його.

— Ви, графе, видно, не звикли верхи їздити? — спитав ад’ютант.

— Ні, нічого, але чогось він стрибає дуже, — здивовано сказав П’єр.

— Ее!.. та його ж поранено, — сказав ад’ютант, — права передня, вище коліна. Куля, мабуть. Поздоровляю, графе, — сказав він, — le baptême de feu.